Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Хіба я схожий на жартівника?

— Прокляття…

— Цей справді прокляття. Отже, твоя історія?

Каздан почав розповідь. Церква Святого Іоанна Хрестителя. Вільгельм Ґетц. Опитування хлопчиків.

Свідчення Назера. Виявлення мікрофонів. Він не мав жодної причини щось приховувати. Заповнити в їхньому досьє всі ті прогалини, які він зможе заповнити. І покінчити з цим якомога швидше.

— Що тобі відомо про смерть Вільгельма Ґетца?

— Він помер від болю. Йому прокололи обидві барабанні перетинки.

— Якою зброєю?

— Зброя становить проблему. Мікроскопічний аналіз слухових органів не виявив частинок жодної матерії. Але тобі відомо про все це. Навіщо ти примушуєш мене повторювати цю інформацію?

Нічого не відповівши, Маршельє заклацав по клавішах комп’ютера. Було щось комічне в тому, що він, Каздан, отак сидить у своєму колишньому кабінеті на стільці свідка чи звинуваченого. Він до пуття так і не зрозумів, що, власне, відбувається.

— Що тобі відомо про сліди, які виявлено на місці першого вбивства? — запитав детектив із Бригади кримінальних розслідувань.

Каздан сказав про сліди від черевиків. Про частинки дерева. Потім, із власної ініціативи перейшов до другого вбивства. До Назера та його туніської посмішки. Про зброю, якою його покалічили і яка відрізнялася від застосованої для проколювання барабанних перетинок. Зброя з криці, що датується дев’ятнадцятим сторіччям. Він згадав також про цитату з Miserere. Про глибокий зміст цієї молитви. Про гріх і прощення.

Цей коментар мав безпосередній зв’язок із Волокіним, але він вирішив не згадувати про хлопця. Щоб не накликати на нього неприємностей. Зрештою, кар’єра Волокіна була ще вся попереду.

— Чому вбили Ґетца й Назера, як ти гадаєш?

Каздан зручніше вмостився на стільці й відповів тоном, у якому й досі звучало роздратування.

— Щоб примусити їх замовкнути. Ґетц збирався дати свідчення проти «Колонії». Безперечно, він сказав про свій намір Назерові. Вам про це має бути відомо більше, ніж мені. Обоє вони були на прослуховуванні.

— Убивство отця Олів’є. Що ти знаєш про це? Каздан нагадав про обставини, пов’язані з трьома вбивствами. Цитати з молитви. Калічення. Щоразу тема провини і спокути. Підозра в педофільстві, яка висіла над священиком. Сліди викрадення дітей, які співали в церковних хорах, що тяглися за Ґетцом і Манурі…

— А чому ти не розповідаєш про Седрика Волокіна, що працював у твоїй команді?

Каздан не був здивований. Адже він знайомив росіянина з Верну та з Пуйфера. Цілком логічно, що чутка про його участь у розслідуванні дійшла до вух Маршельє.

— Це детектив із Бригади захисту малолітніх, — сказав він. — Він теж зацікавився розслідуванням. Бо йшлося про викрадення дітей. Протягом короткого часу ми працювали в одній команді, але потім він відійшов. Хлопець має проблему з наркозалежністю.

— І де він тепер?

— Повернувся до центру детоксикації, десь в Уазі.

— Ми перевіримо. Вернімося до отця Олів’є.

Каздан продовжив розповідь. Сліди від священного дерева. Потім крутий поворот у розслідуванні, коли стало відомо, що Ґетц належав до колишніх катів режиму Піночета. Вірменин розповів про свідчення Петера Гансена й далі вдався до скорочення. Це Гансен розповів йому про чилійську «Колонію» та присутність секти у Франції. Каздан не хотів згадувати про трьох генералів. Розповісти про Кондо-Марі, Лабрюйєра та Пі означало б указати на зв’язок між ним і вбивством генерала Пі, колишнього Форжера.

Маршельє все клацав на комп’ютері, іноді раптово зупиняючись і втуплюючи погляд у клавіатуру, так ніби шукав на ній послання, якого не існувало. Каздан бачив, як обертаються стрілки годинника. П’ятнадцята година на настінних дзиґарях.

Він підійшов до кінця історії. Останні відкриття. Секта. Її статус. Її діти. Убивство Режі Мазваєра, що співав колись у хорі Ґетца. Він не розповів про сутичку з дітьми в масках. Не хотів знову згадувати про росіянина. І завершив розповідь, підсумувавши загальний контекст убивств. Релігійна секта, що здійснює таємничі експерименти з людським голосом, надаючи особливої ваги дитячим хорам. Про дітей, яких виховували в стражданні й вірі, у кінцевому підсумку готуючи з них дітей-убивць. Секта, яка раптово вийшла зі схованки, щоб примусити замовкнути людей, які могли викрити справжній смисл її досліджень.

Детектив Бригади кримінальних розслідувань підвів очі від клавіатури.

— А тобі не здається, що ти трохи перебільшуєш, ні?

— Ні. Цими дітьми керують проводирі секти. І насамперед їхній ґуру, Бруно Гартман, син Ганса Вернера. Ніхто ніколи не бачив його на французькій землі. Але він десь тут, і це він смикає за ниточки.

Маршельє перестав клацати і склав руки на грудях:

— Як ти гадаєш, ця історія може мати продовження?

— Можливо, існують й інші свідки, яких треба прибрати. Одне принаймні ясно.

— Що саме?

— У лоні самої секти сталася якась подія, що спричинила паніку. Усе почалося з неї, я в цьому переконаний.

— І що ти припускаєш?

— Не знаю. Можливо, секта готує замах на «нечестивих». Як японці із секти «Аум» 1995 року. Саме тоді, коли Ґетц довідався про це, він вирішив дати свідчення й розкрити їхні наміри.

— Твоя історія — справжній роман.

Каздан нахилився через стіл.

— Хіба ти маєш не ту саму інформацію?

— Так, але…

— Але що? Треба їх зупинити. Прокляття! Так чи інак, але треба зупинити цих божевільних!

Маршельє підвів погляд.

Уперше з його обличчя зійшов ворожий і насмішкуватий вираз.

— А ти усвідомлюєш, що в тебе немає жодного прямого доказу? Що всі твої висновки вибудувані на припущеннях?

— Існують сліди від черевиків. Черевиків, які носили тільки в період