Читати книгу - "Байка про Арктантропа, Артур Єрмак "

- Марія не наближайся! - гукнув вожак, щойно вдихнув повітря.

Саме в цей момент він знов боронив атаку чудовиська. Роги в нього не влучили, зміг впертись в саме чоло манантропа і йому навіть вистачило сили аби стримати звіра, бо прийняв форму гомінем. Та мінотавр мав кігті, котрими стрімко став шматувати живіт свого супротивника, розриваючи і футболку і шкіру..

Фьють, - то полетіла куля зі ствола з накрученим глушником.

Мінотавр впав важким лантухом на землю, на очах зграї ссохся, зменшився, на очах у них тепер лежав труп звичайного чоловіка, замурзаного і зарощого.

- Перевертень-бик, котрий на першу ж повню застяг у формі звіра, бестія, - продекларував свою експертну думку Вебер.

- Манантроп, ми чули тебе, - відповів Стів.

- Можливо, то Орфейн закатував його і зробив таким, - сказав Ітан, закриваючи пальцями невидячі очі померлого, відчував жаль до нього, а власні рани вже затягнулись.

- Це той демон-гермес? Хмара в костюмі? - питав ведмідь-батько. - Він здатний перетворити нормального теріантропа на манантропа?

- Безликий його зна...

Через той самий прохід, що його проламав бик зграя побачила величезні двері, котрі дивно світились червоним, мали безліч деталей, гачків, замків і ключів, все тріщало і видавало клацання таке, що можна було здуріти. Видавалось враження що то жива брама і спробуй її іще відкрити.

Тож тепер вони застрягли тут, бо було очевидно що з безлічі ключів треба було провернути всі але як виявилось в правильній послідовності. Щойно хоч один ключ провертався не в тій черзі в якій мав би бути всі інші повертались на свої первинні місця.

До того ж зграя не мала тієї злагодженості щоб повертати ключі разом, раз у раз хтось збивався або забував, поспішав чи психував.

- До біса, - першим кинув справу Ітан і пішов копати яму у грунті, де згодом з допомогою інших чоловіків закопав тіло мінотавра.

Другим був Франц, тоді Марія і Стів. Кайла спробувала була вирішити головоломку магієї, ну, тупо виламати двері і коли нічого не вийшло то образилась на головоломку ще більше інших. Лише вчений-ведмідь був настільки сконцентрований і наполегливий що через три години двері різко затихли а далі гучний скрегіт брами, що відкривається пролунав по коридорах і закутках лабіринту.

- А ви ще не хотіли мене брати, хлопці, - велетень був собою задоволений, настільки що сам мало не сяяв у темряві.

Вже мало бути близько дванадцятої дня, Ітан лише і спромігся що «подякувати» своєму «батьку» словами:

- Ти точно вирішував її перший раз? - запитав шепотом на рац’хьоррані.

Вебер лише цокнув губами, от тобі і довіра.

- Бос, поки що не варто цього, він же поки допомагає, правда? - заступився павук, ввівши у ступор тих, хто не чув і не розумів шепоту Ітана до велетня.

За дверми був ще один коридорчик, короткий, залізний з м’яким білим освітленням по кутках стелі, немов там тягнувся неон.

Пройшли його і опинились на містку ще більшого приміщення, де корпіли над створенням кіборгів чотири масивні столи-роботи а довкола них клопотали хірурги зі скальпелями і лаборанти із планшетами і олівцями в руках.

Поки що їх не помітили.

Ті, хто бачили таке видовище вперше були одночасно і здивовані і нажахані і до того зачаровані. Втім їх відтягнула від перил мосту та трійця, котра вже бачила таке.

Тихенько, їм вдалося прослизнути на рівень вище і ще на один і ще, аж поки Марія не побачила за сталевими дверима щось настільки дивне, що не зуміла втриматись і зайшла за них.

Всередині виявилась лабораторія, одна з багатьох, котрі собі набудував і облаштував Орфейн. Та на відміну від інших ця була покинутою, законсервованою, але все ще діючою, бо багато панелей і столів, вкритих товстими пластиковими накидками все ще світились, миготіли і переливались усіма барвами своїх кнопок і важелів. Усе для того аби підтримувати життя двох істот, що були заперті всередині двох колб, висіли у обіймах води. То були дві жінки, зовсім не вдягнуті, одна майже нормальна за виключенням луски біля очей, на долонях та від колін до стоп, кігті на її пальцях мали дивну форму, наче щось середнє між кігтями перевертня і дракуля. З напіввідкритого рота визирали гарні, білі зуби, усі до єдиного гострі наче бритва і за формою нагадували скоріш ікла ніж нормальні зуби. Її волосся було вогняно-рудим і плавало в цьому акваріумі наче медуза, немов то була істота геть окрема від неї самої з власним життям у цьому тісному резервуарі. Друга жінка була схожа на неї, але обличчя мала деформоване, воно походило на ящірку, з-за спини виринали два гарних шкіряних крила, вкритих лускою як і вся її шкіра, зуби і кігті мала такі самі як у першої, хіба що ноги у неї були більш схожі на ноги вовкулаки у повню, без шерсті.

Першим отямився від тієї картини Вебер, кинувся до столів і панелей, скидав з них накидки і щось натискав, клацав, весь час нервово повторюючи собі під ніс:

- Айшо... Айшо...

Очевидно, знав їх обох.

- Хто це? - запитала Кайла.

- Айша Бергнер, - не відриваючись від своєї справи відповів він.