Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Що таке? — лагідно запитав Рет.

— Будь ласка,— прошепотіла Мелані, силуючись показати на щось.— Чарлз.

Рет глянув на неї, чи вона, часом, не марить, але Скарлет усе зрозуміла і аж роззлостилася. Мелані хотіла забрати дагеротипний портрет Чарлза, що висів на стіні під його шаблею та пістолетом.

— Будь ласка,— знов прошепотіла Мелані.— І шаблю.

— Добре, добре,— мовила Скарлет і, посвітивши Ретові на сходах, вернулася в спальню зняти зі стіни шаблю й ремінь з пістолетом у кобурі. Не дуже зручно було нести все це, коли на руках ще дитина й лампа. Але що поробиш із цією Мелані? Сама ледве жива, янкі ось-ось вдеруться в місто, а їй голова болить за пам’ятки по Чарлзу!

Беручи в руку дагеротип, Скарлет мигцем глянула на Чарлзове обличчя. З портрета дивилися на неї великі карі очі, які на хвильку затримали її увагу. Він був їй чоловіком, вона провела з ним кілька ночей і народила від нього дитину з такими ж лагідними карими очима. Але майже не пам’ятала його обличчя.

Немовля у неї на руках розтулило манюнькі кулачки й тихенько заскімлило, і вона нахилилась до нього. Цю мить уперше вона усвідомила, що це син Ешлі, і в її знеможеній душі раптом прокинулося ревне бажання, щоб він був дитям її й Ешлі.

Коли на сходи вбігла Пріссі, Скарлет передала їй немовля. Вони обоє поспіхом рушили вниз, а лампа відкидала на стіну їхні ворухкі тіні. У холі Скарлет побачила якогось капелюшка і хапливо одягла його на голову, зав’язавши стрічкою під підборіддям. Це був чорний жалобний капелюшок Мелані, на Скарлет замалий, але де був її власний, вона не могла пригадати.

Вона вийшла з дому й спустилася з веранди, несучи в руці лампу й силкуючись, щоб шабля не била її по нозі. Мелані вже лежала випростана на візку, а поруч з нею був Вейд і загорнуте в рушник немовля. Пріссі виграмулялась на візок і взяла немовля на руки.

Повіз був маленький, з низькими бортами. Колеса чудернацько кривилися всередину, загрожуючи при першому ж оберті відлетіти. Скарлет кинула погляд на коня, й серце її завмерло. Це було миршаве створіння з понуро опущеною головою мало не до самих ніг, спина суціль у саднах і болячках від упряжі, та й дихало воно так натужно, як жоден здоровий кінь не дихає.

— Не вельми жвавий коник, ге? — осміхнувся Рет.— Такий вигляд, наче тут-таки в голоблях і копита відкине. Але це найкраще, на що можна було спромогтися. Колись я розповім вам — дещо перебільшивши,— де і як я його поцупив і як мало не дістав кулі в лоб. Тільки глибока відданість вам могла сподвигнути мене в такому поважному віці стати конокрадом, та ще й поласитись на таку шкапу. Дозвольте підсаджу вас.

Він узяв у неї з руки лампу й поставив на землю. Передок був усього тільки вузенькою дошкою, перекинутою з борту на борт. Рет підхопив Скарлет на руки й посадовив на цю поперечку. «Як це чудово бути чоловіком, особливо таким дужим, як Рет»,— подумала Скарлет, обсмикуючи широку спідницю. Коли Рет поруч, вона нічого не боїться — ні вогню, ні вибухів, ні янкі.

Він вибрався на передок обік неї і взяв віжки.

— Ой, стривайте! — скрикнула вона раптом.— Я ж забула двері замкнути!

Він зареготав на весь рот і шмагонув коня віжками.

— З кого ви смієтесь?

— Та з вас же й сміюся: ви гадаєте, що замок не пустить янкі в дім? — відказав він, коли кінь поволі й неохоче рушив з місця. Залишена на хіднику лампа й далі горіла собі, утворюючи довкіл себе жовтаве кружальце світла, що все меншало й меншало в міру того, як візок віддалявся від будинку.

*

Рет завернув свого тихоступа на захід від Персикової вулиці, і розхитаний візок став так немилосердно підскакувати на вибоях, що Мелані часом не витримувала й озивалась приглушеним стогоном. Темне гілля дерев спліталось у них понад головами, темні мовчазні будинки бовваніли обабіч, а білі стовпчики огорож тьмяно поблискували, немов нагробки. Вузька вулиця скидалася на похмурий тунель, і тільки страшна багряна заграва в небі пробивалася крізь густий листяний покрив та ще темні тіні, мов знавіснілі привиди, гонили одні одних по землі. Запах диму дедалі дужчав, і за кожним повівом гарячого вітру все чутніш долинав із середмістя пекельний клекіт: людські крики, глухий гуркіт важезних армійських фургонів, безнастанний тупіт солдатських ніг. Коли Рет, потягши віжки, завернув коня на іншу вулицю, ще один оглушливий вибух струсонув повітря, і величезне снопище вогню й диму шугнуло в небо над крайобрієм з заходу.

— Це, певно, вибухнув останній ешелон з амуніцією,— незворушно промовив Рет.— І чого вони, дурні, не вивезли його вчора вранці? Часу ж мали досить. Ну, але що поробиш — тим гірше для нас. Я так думав, що ми об’їдемо центр міста, обминемо пожарища й п’яний набрід на Декейтера і зрештою безпечно дістанемось на південно-західну околицю. Але так чи сяк, а нам треба буде перетнути вулицю Марієтти, а цей вибух, здається, десь там неподалік.

— Це нам... треба буде пробиватися крізь вогонь? — тремтячим голосом запитала Скарлет.

— Якщо поспішимо, то ні,— сказав Рет і, скочивши з візка, зник у якомусь темному подвір’ї. Звідти він повернувся з відламаною від дерева гіллячкою, якою заходився немилосердно шмагати вкриту саднами спину коня. Шкапа побігла тюпцем, дихаючи хрипко й натужливо, а візок так захилитало з боку на бік, що їздці підскакували, мов кукурудзяні зерна на розжареній пательні. Заскімлило немовля, раз у раз скрикували Пріссі з Вейдом, боляче стукаючись об борти візка. Але Мелані не озивалась ані звуком.

Коли наблизилися до вулиці Марієтти, дерева порідшали й високі язики полум’я, вируючи над будівлями, освітлювали все довкола яскравіше, ніж сонце вдень, а страхітливі тіні від вогню метлялись туди-сюди, як пошарпані штормом вітрила судна, що ось-ось піде на дно.

Скарлет без угаву цокотіла зубами, хоч, сповнена жаху, навіть не усвідомлювала цього. Їй було холодно, і всю її колотило, дарма що жар бив їм уже просто в обличчя. Перед нею розступилося пекло, і якби не ці дрижаки в колінах, вона б скочила з візка і з криком щодуху гайнула темною дорогою назад до спасенного