Читати книгу - "Три листки за вікном"

залізні нерви. Сам же блукав кімнатою з пістолетом у руці. Хто зна, чого він чекав. Хотів оборонятися, а може, пустити кулю в те невідоме, що важилося супроти нього. Перевірив зброю, маючи надію, що та самочинно вистрелила, але бракувало тільки одного набою. Тоді він сів і просидів до ранку, намагаючись ув'язати в одне всі факти і шукаючи між ними логічного зв'язку, його думки знову верталися до вдови Охоцької – під ранок зумів себе переконати, що це таки її штучки. Нічого неприродного й загадкового тієї ночі вже не відбулося; зрештою, мені треба було спочити перед заняттями в гімназії. Скажу принагідне, що, на жаль, моя тінь не могла витворювати конкретних шумів. Тінь є тінь, вона може слухати, але не говорити, так само не може тупати ногами чи стріляти – доводилося те робити самому. Не важко прочитати людські думки і збагнути чиюсь емоційну систему, але це також безшумний акт. Поки що один тільки Берген відчув біля себе мою присутність, але, хто я такий, не впізнав. А може, просто мав звичку балакати з собою, через це постійно-уявляв біля себе співрозмовника, як це чинить чимало самотніх людей: втілитись у такого уявного співрозмовника мені за іграшку – це здатність більш психологічна, ніж фантастична. В історії з Кулаківським я мусив діяти реально. Я вже повідомляв, що за глухою стіною спальні Кулаківського було порожнє приміщення, я й ходив по ньому, одновимірно гупаючи чобітьми якраз за тією стіною, біля якої стояло ліжко учителя фізики. Окрім того, кімната Кулаківського з'єднувалася з порожніми спільним димарем, луна від кроків відбивалася там і проникала до квартири Кулаківського. Стріляв я із власного пістолета в димарний отвір, через що учителю фізики здалося, що я вистрілив просто в його спальні.

Я йшов тієї ночі додому задоволений. Розгорнув над головою парасоля, бо сіявся нудний, навдокучливий дощ, – вряди-годи в мені вибухав сміх. Водночас було трохи й жаль нещасного самоблудця, його поламаного затишку й понівеченої впевненості в собі. Не стало в нього ні того, ні Другого, і це негаразд, бо винуватий у цьому був таки я. Учинив таке із самооборони, бо вирішив, що нам годі існувати поруч. Але вдаюся я до такого тільки у виняткових ситуаціях: не хочу брати активної участі у житті.

Дощ шелестів у листі, що лежало в мене під ногами: за цю ніч опало його багато. Я вже не сміявся, бо відчув глибоку втому, хотілося мені якнайшвидше добратися до постелі й заснути: свого спокою та самовпевнення втрачати не хотів. Рот мені почало корчити від частих позіхів, і я йшов, час від часу роздираючи його. Сухо стукотіли об натягнену тканину парасоля краплі, плескало в ногах, а обличчя поступово вкривалося холодною вільгою.

Я відчинив двері квартири і пізнав солодке задоволення, яке навідує мандрівця, коли той повертається додому.

Заснув відразу і без снів, хоч, може, й непокоїло мій мозок відбиття того, що відбувалося за кілька вулиць від мене: ходив там по кімнаті з пістолетом у руці розтривожений чоловік, котрий не вірив у надприродне і щосили намагався зберегти свою невіру. Пручався, щоб не впустити у себе боязкого, забобонного, темного й безпомічного, і не відав, що воно в ньому вже поселилося. Зрештою воно й не виселялося з нього ніколи, а тихо спало, вколисане залізною логікою реальних умовиводів, таких простих, ясних і заспокійливо-елементарних, коли життя бачиться як вислід кількох твердо засвоєних законів. Вірив: ніщо не порушить тієї малої ясності, але темне і сліпе, боязке й непевне раптом розплющило очі й дряпонуло йому душу кігтистою лапкою. Це не був страх малий, особистий, це був страх, виплеканий тисячами поколінь його предків. Через це так легко я зміг порушити чітко засвоєне раціо вчителя фізики і зруйнувати його добрий елементарний світ. Надаремно стискає його рука пістолет, надаремно гостро й чіпко лапає темряву кутків його око, надаремно тулиться він до світлого кола, що його утворила свічка, – справжнього затишку, якого досяг завдяки розуму та волі, у цій ночі, вже не повернути. Я спав, відчуваючи контури тієї картини, і мені вже не було жаль Кулаківського, бо що це таке – жаль? Я можу бачити і фіксувати, збирати факт до факту, ліпити смальту до смальти – картину творить життя, а я його підвладне око, як і всі у цьому світі. Здається, я більше не піду в той дім. Досить з мене, що я покотив камінець, він зробить своє діло сам; зачепить, як це буває в горах, одного, й другого, й третього камінця, і вони покотяться, збиваючи гуркітливу лаву, яка заспокоїться тільки тоді, коли не буде куди котитися. Дам надію й Кулаківському: коли така сильна його воля та розум, хай відбудує свою самовпевненість – мені до того діла нема. Хай знову тримає на обличчі вдоволенозверхній вираз, хай впевнено зводить голову і чітко карбує крок. Я тільки ледь-ледь випробував його душу, торкнувся легенько нігтем надчутливої матерії, як торкають ріжки слимака. Слимак відразу ж ховається в хатку і боязко затуляється від світу, але пригріє сонце, і він знову висуває цікаву голівку й чутливі ріжки – той, що торкав його, давно пішов. Я також пішов, але знаю, що історії цій не кінець, мушу її додивитися. Тому й тримаю в уяві відбиток обличчя Кулаківського. Воно зморене, посіріле, з широко розплющеними очима, адже цієї ночі він так і не зміг заснути, сподіваючись на мудрий ранок: день завжди розсіває те, що в нас породжує ніч. День і ніч недаремно змінюються так правильно на цій землі: вони – щось взаємозалежне і взаємозаперечне водночас. Годі давати перевагу чомусь одному, саме від цієї залежності й твориться життя. День виростає з ночі, як дерево із землі, він ховає у ній своє коріння і п'є сокровенні соки. Ті два начала входять у єство людське, бо й воно наче ясне дерево, коріння якого в темному та незбагненному, і так буде до кінця світобудови…

Ці думки прийшли до мене, коли я лежав у напівмаревному стані, а може, приніс їх мені сон, адже він певною мірою відповідав стану мого духу. Прокинувшись, я чітко його пам'ятав і трохи подивувався з того не без самоіронії. Звісна річ, до Кулаківського я пішов, незважаючи на попередні застереження, і наступної ночі, і ще разів кілька – людина не втрачає упевненість так просто. Я повторював усе з твердою послідовністю, змінюючи тільки час своєї появи. Нерви Кулаківського почали здавати. Як тільки чулись у