Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Реагуючи на наростання терору, загальноміська конференція РСДРП(б) 27 грудня ухвалила рішення про негайний збройний виступ Центральної проти Ради, від якого довелось відмовитися через явну непідготовленість. Однак зупинити процес боротьби за встановлення влади рад уже ніщо не могло. Рішучість численних організацій трудящих України боротись за встановлення влади рад дедалі могла спиратись і на військовий потенціал радянської Росії. В грудні 1917 р. в Україні почали з’являтися перші збройні формації, надіслані з Півночі, та загони, сформовані з революційно налаштованих фронтовиків.

Провід УНР дав негативну оцінку рішенням харківського з'їзду й, особливо, тим наслідкам, які він мав, ставши зручним приводом для поглиблення кризи, військового протиборства Росії та України.

М. Шаповал стверджує, що, на противагу легітимному Всеукраїнському з'їздові рад у Києві, котрий підтримав владу Центральної Ради, «Москва вже йшла огнем і мечем на Україну й у Харкові вже підготовляла новий "уряд" для України. Так московська соціяльна революція пішла війною на українську соціяльну революцію… Наш режим був соціялістичний. Москва війну затіяла, як бачите з документів, виразно з національних причин, а не соціяльних. Війна була національна, а не соціяльна»[1058].

М. Грушевський вважає, що проголошення України радянською соціалістичною республікою, скасування всіх розпоряджень Центральної Ради, формування радянських органів влади (Всеукраїнського Центрального Комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народного Секретаріату) не мали б наслідків, «коли б, на нещастя, не прорвались до Харкова большевицькі війська, чи краще сказати, банди салдатів, матросів і ріжних наємних хуліганів, які стояли під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх прихід осмілив і місцеві елементи, розагітовані большевиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижні, кінець кінцем зложила зброю.

Після сього банди большевицьких салдатів і так званих красногвардійців, себто узброєних робітників і всякого иньшого люду, взятого на службу большевиками, замість іти на Дін боротися з контрреволюцією, як казали, стали посуватись по залізницям України, захоплюючи міста і вузли донецького району, відти перекинулись в Катеринославський, почали ширитись в Полтавщині й Херсонщині»[1059].

В. Винниченко вважав оголошення Народного Секретаріату урядом всієї України дуже виграшним моментом для Радянської Росії: «не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харьковський Український уряд боровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі діректіви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду». Водночас, прагнучи до об'єктивності, колишній Голова Генерального Секретаріату зазначав, що «утворення цього Уряду дуже помогло перемозі большевизма на Україні: всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в йому організаційний центр і точку обпертя»[1060].

Розвиває тезу В. Винниченка й Д. Дорошенко, наголошуючи, що від проведення І Всеукраїнського з'їзду Рад «почалося завойовання України большевиками зсередини ніби українськими ж силами і при наявності нового українського уряду — Центрального Виконавчого Комітету Совітів України»[1061].

Неточність, яку допускає автор у даному разі, кваліфікуючи ВУЦВК як новий український уряд (насправді таким був Народний Секретаріат), — не така суттєва, як інше формулювання цієї ж фрази — «почалося завоювання України більшовиками ніби українськими ж силами». Тут автор припускається відразу двох очевидних помилок, беззастережно вважаючи більшовиків виключно зовнішньою, неукраїнською силою, а суперників Центральної Ради називає «ніби українськими ж силами».

Насправді ж більшовизм в Україні на кінець 1917 р. перетворився на впливову внутрішню силу. І хоча більшість членів РСДРП(б) становили неукраїнщ за походженням, вони були жителями України, вважали себе невіддільною частиною українського суспільства, а не іноземними агентами, провідниками чиєїсь закордонної політики (хоча ніколи й не заперечували проти свого підпорядкування ЦК РСДРП(б)). Тому термін «ніби українські сили» не стільки наближає до з'ясування істини, скільки віддаляє від неї, затушовує дійсність. Власне, такої помилки свого часу припускались і лідери Української Ради.

Останні справді потрапили в скрутну ситуацію. Суперечливість становища й вимушеність багатьох тогочасних вчинків Центральної Ради досить проникливо і водночас лапідарно змальовує Д. Дорошенко. «Серед дуже непевної зовнішньої ситуації, — пише він, — під загрозою московської агресії та більшовицьких повстань на власній території, серед загальної анархії, яка обхопила весь край, паралізувала всяку владу і унеможливлювала часом навіть зносини з периферіями, українському правительству довелося організовувати державний апарат і налажувати нову управу обширною окраїною. Він став властиво перед надзвичайно складним і тяжким завданням: з одного боку, уряд ставив собі завдання здійснити на Україні соціялістичний лад, по неволі рівняючись при тім по зразку большевицького експерименту, бо большевики тут же на Україні і в самій столиці вели невпинну і отверту проповідь здійснення соціалізму так, як він уже здійснювався в Московщині, й кололи очі українцям, що їхня Ц. Рада — буржуазна і контрреволюційна; з другого боку, треба було запровадити хоч який-небудь лад і хоч який-небудь спокій взагалі, щоб мати змогу перевести організацію державного життя, бо Україна фактично вже зробилась самостійною державою, хоч українські політики і твердили про федерацію та намагались створити якийсь «однородно-соціалістичний» центральний уряд.

Оця необхідність — під тиском большевиків і власних соціалістичних партій — одночасно переводити соціальні реформи як найглибшого значіння і в той же час організовувати державу й старатись піддержати такий-сякий лад в країні, робила те, що в своїй законодавчій і організаційній діяльности українське правительство не могло взяти якоїсь сталої лінії, хиталось, часто суперечило само собі і зрештою опинялось супроти хвиль революційної стихії в безпомічному і безпорадному стані, губило всякий грунт під ногами»[1062].

Навколо участі російських червоногварційських та солдатських загонів у боях в Україні у грудні 1917 р. — січні 1918 р. з того ж часу до наших днів точиться чимало суперечок. Далеко не завжди вони мають неупереджений науковий характер, що змушує ще раз звернутися до найголовніших фактів.

Уважаючи основною загрозою для радянської влади наприкінці 1917 р. каледінський заколот на Дону, В. Ленін ще 5 грудня доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку{17} підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом військових справ М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на Півдні країни, і погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його самого на цей пост[1063].

Документи свідчать, що В. Леніна та РНК у даному випадку непокоїло передусім становище на каледінському фронті. Щодо Центральної Ради, то проти неї до часу