Читати книгу - "Все королівське військо"

не народилося і не знає, що тут діється. Не знає ні про гроші, ні про політику, ні про те, що хтось хоче стати сенатором. Воно нічого не знає… ні як воно зачалося… ні що робила та дівчина… ні чому його батько… чому він…— Вона замовкла, і її великі карі очі дивилися на мене з благанням, а може, й з осудом. Потім вона сказала: — Це ж дитина, Джеку, і вона ні в чому не винна.

У мене мало не злетіло з язика, що я теж ні в чому не винен, але я стримався.

Потім вона додала:

— То було б моє внуча. Дитя мого хлопчика.— А ще по хвилі: — Я б любила його.

Із цими словами її руки, доти стиснуті в кулаки й притулені до грудей, поволі розтислись, і, не віднімаючи зап’ястків од грудей, вона склала долоні чашечкою, наче в німій покорі чи безнадії. Потім помітила, що я дивлюсь на її руки, і швидко опустила їх.

— До побачення,— сказав я і рушив до дверей.

— Дякую, Джеку,— озвалася вона, але провести мене не пішла. І як на мене, то чудово зробила, бо я вже був ситий усім тим аж по зав’язку.

Я вийшов у сліпучий світ, дістався гордовитою цементованою доріжкою до своєї машини і поїхав назад, туди, де, мабуть, і було моє справжнє місце.

Хазяїн таки придумав щось.

По-перше, він розважив, що непогано б зв’язатися з Марвіном Фреєм напрямки, а не через Макмерфі, і промацати грунт. Та Макмерфі був не такий простак. Він не вірив ні Фреєві, ні Хазяїнові, і Марвіна швиденько десь заховали, а де саме — ніхто не знав. То вже згодом з’ясувалося, що Марвіна й Сібіл вивезли до Арканзасу, куди вони самохіть, певне, зроду б не поїхали,— на глуху ферму, де всі коні були мулами, а найясніше світло давала гасова лампа на столі у вітальні; де ніхто не їздив машинами і люди лягали спати о пів на дев’яту, а вставали на світанку. Певна річ, поїхали вони не самі й мали змогу грати в покер утрьох, бо Макмерфі приставив до них одного із своїх молодців, і той, як я довідався потім, удень носив ключі від машини в кишені штанів, на ніч клав їх під подушку, а коли батько чи дочка йшли до нужника на задвірку, стовбичив мало не під самими дверима, в котелку набакир, прихилившись спиною до повитої жимолостю шпалери,— щоб запобігти таким штукам, як, скажімо, втеча через поле в напрямі залізниці, що проходила за якийсь десяток миль звідти. Він же таки перший переглядав пошту, що надходила на ферму, бо отримувати листи Марвінові й Сібіл не дозволялося. Ніхто не повинен був знати, де вони. І ми не могли дізнатися про це. А дізнались уже аж потім.

По-друге, Хазяїн згадав про суддю Ірвіна. Якщо Макмерфі ще здатен був прислухатися до голосу здорового розуму, то він мав почути його від судді Ірвіна. Макмерфі багато чого завдячував Ірвінові, а у його табуретки лишалося не стільки ніжок, щоб він міг дозволити собі втратити ще одну. Отож, вирішив Хазяїн, треба братися до судді Ірвіна.

Він викликав мене і сказав:

— Я доручав тобі покопати під Ірвіна. Ти щось добув?

— Дещо добув,— відповів я.

— Що?

— Хазяїне,— мовив я,— я хочу дати Ірвінові шанс. Якщо він зможе довести, що це неправда, тоді я нічого не знаю.

— А, чорт,— почав він,— я ж казав тобі…

— Я дам Ірвінові шанс,— перебив я.— Я це пообіцяв двом людям.

— Кому?

— Ну, по-перше, собі. А кому ще — не має значення.

— Пообіцяв собі, он як? — Він подивився на мене спідлоба.

— Еге ж, собі.

— Гаразд,— мовив він.— Роби по-своєму. Якщо підтвердиться, ти знаєш, що мені потрібно.— Він зміряв мене похмурим поглядом і додав: — Краще хай підтвердиться.

— Боюся, що так і буде, Хазяїне,— сказав я.

— Боїшся? — спитав він.

— Еге.

— На кого ти працюєш? На нього чи на мене?

— Хай там як, а клепати на суддю Ірвіна я не стану.

Він і далі роздивлявся мене.

— Хлопче,— мовив нарешті,— я й не прошу тебе клепати на нього. Хоч колись я просив тебе клепати на когось? Га?

— Ні.

— Клепати на когось я тебе ніколи не просив. А знаєш чому?

— Чому?

— Бо цього й не потрібно. Зовсім ні до чого клепати, коли й правди задосить.

— Ти з біса високої думки про людську натуру,— сказав я.

— Хлопче,— відказав він,— я ходив до пресвітеріанської недільної школи, коли там ще трохи навчали богослів’я, то дещо в голові лишилося. І мушу сказати,— він раптом посміхнувся,— що та наука стала мені у великій пригоді.

На тому наша розмова скінчилась, я сів у свою машину й вирушив до Берден-Лендінга.

Наступного ранку, поснідавши на самоті,— Молодий Адміністратор уже поїхав до міста, а мати раніш як опівдні не вставала,— я пішов гуляти на берег. Ранок видався гарний, не такий жаркий, як звичайно. На пляжі о цій порі було ще безлюдно, лише кілька дітлахів, тонконогих, як кулички, хлюпалися на мілкому за чверть милі від мене. Коли я порівнявся з ними, вони на мить перестали скакати, крутитися й бризкатись і, звернувши до мене свої мокрі засмаглі мордочки, окинули мене байдужим поглядом. Але одразу ж і відвернулися, бо я видимо належав до тієї нудної і недалекої породи людей, що носить штани й черевики,— а хіба ж у штанах і черевиках поскачеш на іскристій обмілині. Навіть і по пляжу не підеш, як не дуже треба,— щоб не набрати в черевики піску. Але ж я ішов собі по піску і не журився тим, що набираю його в черевики. Не такий я ще старий. І, задоволено подумавши про це, я повернув до гайка над самим берегом, де в оточенні сосон, великого дуба, миртів та мімоз ховалися тенісні корти. Там були затінені лави, а я мав із собою непрочитану ранкову газету. Ось посиджу, прочитаю газету, а тоді вже міркуватиму про справу, що чекає мене сьогодні. Досі я про неї і не подумав.

Я знайшов лаву біля вільного корту, закурив і взявся до газети. Першу сторінку я прочитав від слова до слова, з механічною ревністю святого отця, що чеше підряд з требника, і навіть