BooksUkraine.com » Бойовики » Твердиня 📚 - Українською

Читати книгу - "Твердиня"

231
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Твердиня" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 142 143 144 ... 182
Перейти на сторінку:
печері, щоб ніхто з них, будучи в безпам’ятстві, не звалився з Паїтіті абощо. Минаючи тіло Джеррона Старкса, Сатомі спинилась, на нижніх повіках зібралась волога, а губи затремтіли. Семен злякався, що японка відмовиться, виплесне вміст своєї чашки, розвернеться і побіжить геть, або ще гірше — влаштує істерику, але за хвилину дівчина опанувала себе. Принаймні на якийсь час.

Хлопці й дівчина ввійшли до «нори», ввімкнули світло і розсілись на матрацах (мулат забився у найдальший куток).

— П’ємо по півчашки, більше не треба, але заковтуємо залпом, — мовив Сьома.

Сатомі кавкнула, глибоко вдихнула і лише тоді спромоглася озватись:

— Пообіцяйте, що стримаєте мене, якщо… якщо захочу зробити те ж саме, що й він. — Вона мотнула головою в той бік, де лежало тіло археолога. Волосся воронячими крилами злетіло в повітря і впало, частково закривши збіліле лице. Несподівано дівчина заходилась голосно хлипати: — Це ж я… я… я власно-о-оруч п-принесла йо-о-ому о-отруєну…

Цього разу наближення істерики було безсумнівним.

— Цить! — різко наказав Левко. — Я подбаю про тебе. Я обіцяю.

Дівчина перевела погляд на росіянина.

— Я теж, — кивнув Сьома і додав: — Звісно, якщо буду притомним.

«Козел, — стрельнув очима Левко, — міг би підіграти».

Сатомі схлипнула, втерла рукою носа, але остаточно заспокоїтись не змогла: сльози неперервними цівками струменіли з очей.

— П’ємо всі разом. Чули? — Сьома розумів, що треба поквапитись.

Ніхто не відповів.

— На рахунок три. Я рахуватиму, — відкарбував Левко. — Приготувались! — Чотири пари рук судомно стиснули чайні чашки. — Раз… два… — Українець пробігся поглядом по лицях хлопців і дівчини, подумав, що буде, якщо хтось з них виплюне отруєну рідину, після чого випалив: — Три!

Секундна пауза — і вміст чашок полився в горлянки.

Сатомі розридалася. Рідина виплескувалася з чашки, лилась між губів на щоки, ніс і шию, та все ж таки більша частина узвару з Янгольських Сурм потрапила до стравоходу.

Левко випив «чай» кількома розміреними ковтками, поволі перехиляючи чашку.

Сьома і Ґрем, позадиравши голови, перехилили чашки одним махом, так, наче пили горілку.

— Покажіть порожні чашки, — тоном, що не допускав заперечень, попросив Левко.

Росіянин осудливо зиркнув на нього (як ти міг таке подумати?), але нічого не сказав і демонстративно перевернув чашку догори дном, засвідчивши, що вона порожня. Кавкаючи, Сатомі поставила свою чашку біля Левка. Ґрем із усього маху жбурнув чашку Левку під ноги. Та розбилася, розлетівшись на скалки. На місці удару вологи не з’явилося.

Українець відсунувся, прихилився спиною до стіни і став чекати.

Хвилин п’ять нічого не відбувалося. Левко придивлявся, гадаючи, в кого проявляться перші ознаки інтоксикації, коли враз зауважив, що «нора» наче побільшала. Раніше він міг дістатися до Семена, ступивши три-чотири кроки, тепер росіянин виглядав так, наче лежав за тридцять-сорок метрів від Левка. Хлопець подивився на стелю. Її не було. Точніше, вона була, адже неба не видно, але піднялась так високо, що годі розгледіти.

«Тридцять-сорок метрів?.. Та бути такого не може!»

— Сьомо, чувак! — покликав Лео товариша, показуючи пальцем на стелю, що втекла.

— Ей! — не знати кому гукнув Сьома. Голос долинав звіддаля. Дуже звіддаля.

Українець опустив голову і з переляку вчепився в матрац. Перед тим, як він звів очі, «нора» була завбільшки з танцювальний клас. Опустивши їх, Левко подумав, що знаходиться в приміщенні, що не поступається розмірами міжнародному терміналу аеропорту Шарля де Голля[165]. Сьома був завбільшки з муху, стояв удалечині, здається, вимахував руками і кричав:

— Ей!.. Ей!.. Ей!..

Левко хотів щось відповісти, але не зміг: шия задерев’яніла. Він насилу міг повернути голову. Серце запрацювало дивно: спершу набухало, неначе жаб’яче воло, а тоді — шух! — скорочувалося до розмірів яєчного жовтка, викликаючи відчуття хворобливої порожнечі у грудях.

«Срань…» — подумав хлопець і скулився від холоду, що став пробиратись угору по кінцівках.

Коли стіни затрусились, а підлога покрилась тріщинами, наче льодова кірка на річці перед відлигою. Левко вже забув про те, що випив узвар з бруґмансії, і сприймав усе за чисту монету.

«Тільки цього нам не вистачало!»

— Землетрус! — зарепетував він. — Тікайте! — Долівка витанцьовувала, щирячись гострими краями.

Нелюдськи горлаючи, він кинувся геть із «нори». В коридорі, який також роздувся в розмірах, гасали, з гулким «ум-м-м…» відскакуючи від стін, вогненні кулі. Левко закричав ще голосніше і помчав до поверхні. За рогом він наткнувся на Джеррона Старкса. Археолог стояв, простягаючи до українця руки (кишки й інші органи черевної порожнини волочились за ним, мов парашут за парашутистом, який щойно приземлився). Левко сахнувся. Джеррон посміхнувся і промовив голосом Джейсона Х’юз-Коулмана:

— Не бійся, у мене також червоні очі. — Язик то тут, то там прослизав між губами і роздвоювався на кінці, мов у змії.

І справді, очі науковця набули криваво-червоного забарвлення.

Левко виблював. Замість блювотиння з рота порснув потік ультрамаринових лискучих жуків. Вони падали на кам’яну долівку і розбігались, швидко перебираючи лапками. Хлопця не здивувало, що в його череві жуки, хвилювало лише те, чому вони досі живі? Він заходився нещадно топтати комах, коли зненацька усвідомив, що товчеться по нутрощах Джеррона.

«Бляха, НІ!!!»

Левко відстрибнув, крутнувся на місці і почесав до виходу з підземелля. Сині жуки бігли за ним, завзято попискуючи.

Горішня тераса змінилась до невпізнання. Велика піраміда плавала в повітрі. Трава переливалась багряно-чорними кольорами, неначе згарище. Дерева поінакшали. Вони стали цілковито чорними, все листя зникло. Стовбури походили на бугристі жили, в яких у такт із Левковим серцем пульсувала кров. Стовбури бухкали і надималися, бухкали і надималися. Горизонт на півдні й на півночі підіймався, нагадуючи дуги щелеп, що прагнуть зімкнутися у хлопця над головою і проковтнути Твердиню.

А тоді Левко почув сурми. Спочатку далеко. Згодом ближче. По тому під самісіньким вухом. І насамкінець — просто в голові. Звук скидався на щось середнє між гулом трембіти і стогоном неправильно вигнутої труби. Тисячі невидимих горністів гнали повітря крізь сурми небачених розмірів, примушуючи кожну молекулу Левкового тіла вібрувати. Хлопець упав на коліна, обхопив руками голову і розридався від жаху.

Бо сурми ті були не від янголів. Точно не від янголів…

Флешка

CXLVIII

20 серпня 2012 року, 11:21 (UTC – 5) В повітрі над Мадре-де-Діос

— Босе, дим. — Віктор повернув голову так швидко, що в шиї хруснуло.

Джейсон задрімав, прихилившись до перегородки, що відділяла кабіну від

1 ... 142 143 144 ... 182
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твердиня"