Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Та коли за другим разом вони таки наздогнали кита, короткими лопатками-гребками потиху підгреблись до нього близько і всадили в нього зазубрену крицю, кит, як звичайно, скинуся з ляку, і удар хвостом припав по човну якраз під тією банкою, на котрій сидів бідолаха Піп. З несподіванки той схопився й у безтямному переляку вискочив з гребком у руках за борт, а вискакуючи, попав грудьми на ще не натягнену гарпунну линву, шарпнув її за собою й шубовснув у воду, обплутаний нею. В ту ж мить загарпунений кашалот кинувся тікати, і линва натяглася. Бідолашний Піп виринув серед піни перед носом вельбота і його невблаганно потягло вперед линвою, що обвилася кілька разів круг його огруддя й шиї.

Тештіго стояв на носі човна, охоплений запалом гонитви. Він ненавидів Піпа як неприторенного боягуза. Вихопивши вельботиий ніж із піхов, він підніс гостре лезо до линви, запитливо обернувся до Стаба й гукнув:

— Різати?

Сталося все це блискавично. Вся сценка тривала не більше як півхвилини.

Посиніле Піпове лице ніби промовляло: «Ріж, ради бога!»

— Ріж, чорти б його різали!.. — ревнув Стаб, і кит був утрачений, а Піп — урятований.

Як тільки бідний малий негр отямився, команда вельбота обсипала його докорами й лайкою. Спокійно давши цим безладним прокльонам розвіятись у повітрі, Стаб сухо, по-діловому — але ще, своїм звичаєм, напівжартома, — прокляв Піпа вже офіційно. А потім неофіційно дав йому чимало спасенних порад. Суть їх зводилась ось до чого: «Ніколи не вискакуй з човна, Піпе, хіба що…» — ну, а решта звучала досить розпливчасто, як і більшість порад, навіть наймудріших. Одне слово, девіз справжнього китобоя звучить так: «Держися човна!», але бувають і такі випадки, коли «Стрибай за борт!» звучить іще краще. А далі Стаб немовби сам урешті зрозумів, що, даючи Піпові такі щирі, чисті, не розведені водою поради, полишає йому надалі занадто широку свободу вибору — стрибати чи не стрибати, — і закінчив суворим наказом: «Держися човна, Піпе, а то, їй же богу, я тебе не підбиратиму, коли вискочиш! Це була б завелика розкіш — жертвувати китом через такого, як ти. Адже кит вартий тридцять разів стільки, як дали б за тебе в Алабамі, Піпе. Не забувай цього і більше не вискакуй». Цими словами Стаб, мабуть, непрямо натякнув на те, що хоч людина й любить свого ближнього, вона все ж таки є грошолюбною твариною, і ця риса в ній аж надто часто стає поперек дороги почуттю зичливості.

Та всі ми — під владою богів, і Піп знову вискочив з вельбота. Сталося це за майже таких самих обставин, як і першого разу, тільки на цей раз він не заплутався в линві, і коли кит рвонувся тікати, Піп залишився позаду на хвилях, ніби загублена в поспіху валіза якогось подорожнього. І Стаб, на жаль, аж надто пильно дотримав свого слова. День був чудовий, сонячний, блакитний; спокійне море лисніло на сонці, стелячись в усі боки аж до обрію, гладеньке, ніби золотобитна плівка, розплескана так, що далі вже нікуди. Ебенова голова Піпа то пірнала, то вигулькувала з того моря, ніби чорна засушена брунька пряної гвоздики. Ніхто на вельботі не вхопився за ніж, і та голова швидко зосталася далеко позаду. Невблаганний Стаб повернувся до Піпа спиною, а кит мчав, наче на крилах. За три хвилини між Піпом і Стабом уже простелилась ціла миля безбережного океану. І з самого центру того океану бідний Піп повертав свою кучеряву чорну голову до сонця — ще одного відринутого самітника, тільки не чорного, а сліпучо-ясного, і не в морі, а в найвищих високостях.

Для вправного плавця в тиху погоду пливти по чистому морю так само легко, як на суходолі — їхати в ресорному екіпажі. Але жахлива самотність буває нестерпна. Боже, хто годен змалювати оте безмежне зосередження в собі самому посеред такого безжального, такого безкрайого обширу? Завважте, що моряки, купаючись під час мертвого штилю в чистому морі, ніколи не запливають далеко від корабля, а плавають тільки попід його бортами.

Та чи справді Стаб покинув бідного маленького негра на погибель? Ні, принаймні наміру такого в нього не було. Адже позаду пливли ще два вельботи, і він, звичайно, гадав, що вони напевне дуже скоро натраплять на Піпа й підберуть його. Правда, китобої в таких випадках, безперечно, не завжди виявляють таку турботу про веслярів, що попали в скруту через власне боягузтво, а такі випадки трапляються не дуже й рідко, і майже завжди боягуз серед китобоїв носить на собі таке саме тавро жорстокої зневаги, як і серед військових моряків або солдатів.

Але цього разу вийшло так, що на задніх вельботах не помітили Піпа: вони несподівано побачили інших китів трохи осторонь від свого курсу, звернули туди й погналися за ними. А Стабів човен був уже так далеко, і його команду так захопило переслідування кита, що кільце обрію навколо Піпа почало страхітливо даленіти. Завдяки чистій випадковості його підібрав сам «Пеквод», але від того дня маленький негр ходив по палубі корабля, ніби зовсім позбавлений розуму. Принаймні так здавалося всім. Море поглумилось над ним: зоставило на поверхні його тлінне тіло, зате втопило його нетлінну душу. Правда, не зовсім утопило: скоріше затягло живою в незмірні глибини, де перед його байдужими очима ковзали дивні образи неспотвореного первісного світу, а ота скнара-водяниця, Мудрість, показувала йому свої нагромаджені скарби, і серед радісно-жорстоких, вічно юних, невмирущих див Піп побачив незліченних всюдисущих, як сам бог, коралових комах, що зводять під склепінням вод свої гігантські світи. Він бачив ногу самого господа на підніжці ткацького верстата й розповідав про те, і тому всі на кораблі називали його безумним. Отже, безум людини — це розум небес, і, відбившись геть від усіх земних мудрощів, людина врешті приходить до тієї неземної мислі, яка розумові здається безглуздою й навісною, і тоді вона серед щастя й недолі почуває себе непохитною й незворушною, як її бог.

Ну, а Стаба не судімо надто суворо. В китобійному промислі такі речі цілком звичайні, і ви далі ще побачите, як у такій самотині опинився і я.

94

СТИСК РУКИ

Той кит, що за ним так завзято гнався Стаб, був