Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Сидячи на лаві, Іван Миколайович уже відверто розмовляє сам з собою, палить, мружиться то на місяць, то на добре пам’ятний йому турнікет.

Годину чи дві просиджує так Іван Миколайович. Потім підхоплюється з місця і завжди тим самим маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми та незрячими очима іде в арбатські провулки.

Він проходить повз гасову ятку, повертає там, де висить на перехнябленому стовпі старий гасовий ліхтар, і скрадається до ґрат огорожі, за якою він бачить пишний, але ще не зодягнутий в листя сад, а в ньому — висвітлену місяцем з того боку, де виступає вежка з стрілчастим вікном, і темну з протилежного — готичну віллу.

Професор не знає, що вабить його до огорожі та хто живе в цій віллі, але знає, що боротися йому з собою за повного місяця не випадає. Окрім того, він знає, що в саду за ґратами він неодмінно побачить одне й те саме.

Він побачить на лаві літнього та поважного чоловіка з борідкою, в пенсне і з дещо поросячими рисами обличчя. Іван Миколайович завжди застає цього мешканця вілли в одній і тій самій мрійливій позі, з поглядом, зверненим до місяця, Івану Миколайовичу відомо, що, намилувавшись місяцем, той сидень неодмінно переведе очі на вікно вежки і втупиться в нього, начебто чекаючи, що зараз воно розчахнеться і з’явиться на підвіконні щось чудовне.

Усе подальше Іван Миколайович знає напам’ять. Тут потрібно неодмінно глибше причаїтися за огорожею, бо ось зараз сидень почне збуджено крутити головою, блукаючими очима ловити щось у повітрі, зачудовано посміхатися, а потім сплесне руками в якійсь солодкій скрусі, а згодом уже досить голосно буде мимрити:

— Венера! Венера!.. От я дурень!..

— Боги, боги! — почне шепотіти Іван Миколайович, ховаючись за огорожею і не зводячи гарячкових очей з таємничого невідомця. — Ось ще одна жертва місяця... Так, ще одна жертва, як я сам...

А сидень буде вести далі свою мову:

— От я дурень! Чому, чому я не полетів з нею? Чого я злякався, старий осел? Папірця домігся! Ех, терпи тепер, старий кретине!..

Так триватиме доти, поки не стукне в темній частині вілли вікно, не з’явиться в ньому щось білувате і не пролунає неприємний жіночий голос:

— Миколо Івановичу, де ви? Що за фантазії! Малярію хочете підчепити? Ідіть чай пити!

Враз сидень очутиться і відповість голосом облудним:

— Повітрям, повітрям хотів подихати, серденько моє! Повітря аж надто гарне!

І ось він підведеться з лави, крадькома погрозить кулаком у вікно, яке зачиняється внизу, і поплентається в будинок.

— Бреше, бреше він! О, боги, як він бреше! — бурчить, відходячи від огорожі, Іван Миколайович. — Зовсім не чисте повітря вабить його в сад, він щось бачить у цю пору весняної повні й на самому місяці, й у саду, і в горішньому вікні. Ех, дорого б я заплатив, щоб промкнутись у його таїну, щоб знати, яку таку Венеру він утратив і тепер марно ловить її, хапаючи руками повітря?

І повертається додому професор зовсім недужим. Професорова дружина вдає, що не помічає його стану, і квапить його кластися спати. Але сама вона не лягає і сидить з книжкою коло лампи, дивиться згорьованими очима на заснулого. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться з болісним криком, почне скидатися і плакати. Тому і лежить перед нею на скатертині коло лампи завчасу наготований шприц у спирті та ампула з рідиною густого чайного кольору.

Бідолашна жінка, зв’язана з тяжко хворою людиною, тепер може бути вільна і без побоювань може заснути. Іван Миколайович після заштрику спатиме до ранку зі щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені та щасливі сни.

Будить же вченого і змушує його жалісно кричати в ніч повні завжди одне і те саме. Він бачить неприродного безносого ката, який, підскочивши і якось уголос хукнувши, коле списом у серце прив’язаного до стовпа знавіснілого Гестаса. Але не стільки страшний кат, скільки неприродне освітлення уві сні від якогось хмаровища, що кипить і навалюється на землю, як це буває лише за світових катастроф.

Після заштрику все одміняється перед заснулим. Від ліжка до вікна пролягає широка місячна дорога, і на ту дорогу ступає чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм і починає іти до місяця. Поряд з ним іде якийсь молодик у роздертому хітоні та розбитим обличчям. Ідучи, вони про щось говорять жваво, сперечаються, прагнуть на чомусь зійтися.

— Боги, боги! — каже, обертаючи гоноровите обличчя до свого супутника, той чоловік у плащі. — Яка банальна страта! Але ти мені, будь ласкав, скажи, — тут гонор на обличчі перетворюється на благання, — адже її не було! Благаю тебе, скажи, не було?

— Ну, певно, не було, — відповідає хрипким голосом супутник, — це тобі привиділося.

— І ти можеш присягтись у цьому? — запопадливо прохає чоловік у плащі.

— Присягаюсь! — відповідає супутник, і очі йому чомусь усміхаються.

— Більше мені нічого не потрібно! — надірваним голосом вигукує чоловік у плащі й сходить усе вище до місяця, ведучи свого супутника. За ними йде спокійний та величний гостровухий пес.