Читати книгу - "Очікування шторму"

class="book">— Картина прояснюється. Знаючи про махінації Роксана, Сизов пробував його шантажувати. Роксан не міг відмовити. Він розумів, що відмова означає смерть. Можливо, він також дав розписку. Того самого вечора, коли Сизов залишив Дешина з машиною біля трансформаторної будки, а сам пішов до Роксана. Адже Роксан наймає квартиру в Рибальському селищі.

— Я жодного разу не була в нього.

— Я був. Я зразу подумав про це. Але хазяйка нічого не могла сказати. Вона лише підтвердила, що Роксан приїхав додому після восьмої, повечеряв і ліг спати. Вся біда в тому, що й вона рано заснула.

— Як? — жахнулася Тетяна.

— Ні-ні! Хазяйка — бабуся. Найімовірніше, що Роксан виліз через вікно. Якщо так, то вбивство Сизова не було випадковим стихійним актом. Очевидно, погоджуючись працювати на німецьку розвідку, Роксан хотів насамперед виграти час. Але Сизов повірив йому. Й утратив пильність. Вони прийшли до машини. Побачивши п'яного як чіп шофера, Роксан зміркував, що має славний шанс. Вибравши момент, він б'є Сизова гайковим ключем по потилиці. Сизов був у шапці. На ній зберігся слід удару. До речі, експерт, зважаючи, що Сизов був у шапці, вирішив, ніби удар нанесено предметом, загорнутим у ганчірку. Тіло він кидає під колеса й спускає машину з гальмів. Він робить одну помилку — забирає з собою фляжку, в якій були рештки горілки.

— Фляжка — помилка? — здивувалася Тетяна.

— Сама фляжка не дуже потрібна, та її відсутність навела на думку, що на місці злочину була третя людина. Схвильований тим, що сталося, Роксан відчув необхідність випити. Може бути й інше пояснення. Не будемо гадати, попросимо розповісти про це Роксана.

— Він усе розкаже.

— Ви впевнені?

— Він сам послав мене до вас. І обіцяв зустрітися з вами, коли повернеться з Сочі.

— Гаразд, почекаємо.

— Я все розповіла, товаришу полковник. А тепер відведіть мене в камеру.

— До кінця війни? — запитав Каїров.

— До кінця війни, — відповіла вона втомлено.

— А хто переможе? Як ви думаєте? Ми чи німці?

— Ми.

— Сидячи в камері? Зачинимось усі в камері і будемо ждати, коли закінчиться війна. А хтось буде приносити нам їжу. За нас битися. Несерйозна розмова, Таню. Війна — не змагання джигітів. У ній глядачів немає. Або ти ворог, або друг. Якщо прийшла до нас, давай іти разом — пліч-о-пліч…

— У мене не вийде, — сумно сказала вона.

— Ми допоможемо. Ти нам віриш?

Вона насупилася. Похитала головою:

— Чиркову я не вірю взагалі.

— Мені?

— Вам?.. Ну… Не дуже, щоб вірю.

— А ти повір, — попросив Каїров. — Без цього не можна. Я з громадянської війни у контррозвідці. Контррозвідка — це наука. Контррозвідка — це мистецтво. Контррозвідка — це імпровізація. Але ще вона… і віра! Віра в товаришів, віра у справедливість твоєї боротьби.

— Ви чоловік. Вас спеціально вчили цього.

— Спеціально мене не вчили нічого. Навіть грамоти… Мій батько чистив взуття на Центральному базарі міста Баку. І був упевнений, що земля плоска, як коржик. Я бродив по світу й клював зерна знань, де доведеться й коли доведеться. Єдине, що я зрозумів одразу, ще босоногим хлопчиськом, — я зрозумів, що хочу щастя і для себе, і для людей. А ти, Таню, хочеш щастя тільки для себе.

Вона не заперечила. Вона згорбилася, сказала, дивлячись у землю:

— Люди про мене не дуже турбуються.

— Навіть наша розмова свідчить про неправоту твоїх слів. За цей час я встиг би скласти протокол, допитавши тебе, як німецьку шпигунку.

— Що я повинна робити? — Вона випросталася, подивилася рішуче.

— Ждати.

— Кого?

— Людину, яка прийде з паролем.

— Вона вб'є мене?

— Ні. Ми вживемо заходів, щоб цього не сталося.

— А якщо вона не прийде?

— Це зі сфери здогадів. Наберіться терпіння.

— Якщо до мене прийдуть з паролем, як я повідомлю вам?

— Про це домовимося. Сьогодні ж. До побачення. Не будемо виходити разом.

Каїров сховався в алеї. Небо було похмуре. Листя не блищало. Ледь погойдувалося в очікуванні дощу. Глухо гули машини, рухалися по дорозі в порт. Каїров зачекав, поки Тетяна вийшла з саду, й тільки потім попростував до своєї машини.

В особливому відділі його з нетерпінням ждав Чирков. Перше, що сказав Каїров, увійшовши в кабінет, було:

— Треба затримати Роксана.

І почув у відповідь:

— Інтендант Роксан зник. Уранці він мав їхати з автоколоною по продукти, та на базу не з'явився, в управління тилу не приходив, удома не ночував.

— Негайно забезпечте охорону Дорофєєвої! — розпорядився Каїров.

Шифровка

Викликавши командира комендантського взводу, Каїров наказав узяти людей і ретельно оглянути руїни й пустирі в районі вулиці, де жила Тетяна Дорофєєва. Він припускав, що коли Роксан став жертвою, то вбивця міг чекати його тільки біля дому Тетяни, тому що за квартал була площа. Й на неї виходило шість вулиць. Там постійно чергували військові й міліцейські патрулі. Інший кінець вулиці закінчувався тупиком. Гора там була кудлата від заростів шибляку. Й ще був невеликий кар'єр праворуч від вулиці, за останніми будинками, що потопали в розкішних садах.

У штабі Чирков почав розповідати Каїрову:

— Мірзо Івановичу, старшина Туманов затримав було Погожеву…

— Я все знаю. Тобі, Єгоре, привіт од нашої