Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

***

Батьки Ельміри були неймовірно спокійними і врівноваженими людьми. Розмовляючи з ними, тойянський король постійно ловив себе на думці, що якби всі піддані слухали так уважно свого правителя, життя стало б значно простішим. А потім він якось непомітно усвідомив, що йому страшенно важко нести ахінею, дивлячись у їхні терплячі очі.

«Ось ти яка, совісте!» – похмуро посміхнувся Арголін.

І продовжив бадьору розповідь про Клус, де радісно зустрічають кожного мага, про Радіса, що розгледів у Ельмірі неабиякий потенціал, і про «живу книгу», яка відмовилась коритися Ільмені…

Його голос звучав рівно, лише зрідка виникали незручні паузи, які Його Величність поспішав згладити черговою пафосною фразою. Барон і баронеса Дійські слухали короля мовчки, лиш похитували головами. За виразом їхніх облич було неможливо судити, чи вірили вони правителю, чи ввічливо чекали, коли ж він, нарешті, стулить пельку.

Закликавши на допомогу мізерні пізнання в психології та дипломатії, Арголін намагався донести людям, що сиділи навпроти нього, вкрай просту думку.

«Хвилюватися немає про що!» – немов волав він, змушуючи їх нервувати ще більше і уявляти казна-що. Довго так тривати не могло.

Самоконтроль необхідний магам для існування. Пані Ельжена оволоділа ним досконало, проте за останні місяці її витримка сильно ослабла. До того ж вона починала підозрювати, що стриманість цінується не завжди, і часом її можуть сприйняти за легковірність, якщо не за дурість. І хоча баронеса щосили гнала геть неприємні думки, в яких Його Величність іменувався не інакше як «веллійським виплодком», вона боялась, що може зірватися будь-якої митi. Наприклад, якщо король ще раз згадає про везіння Ельміри. Або й далі співатиме оди Радісу. Або не закінчить зустріч у найближчі п'ять хвилин!

Батьки дівчини не мали ілюзій. Волею чи неволею, але їхня дочка зачепила найсильнішого людського мага, а після того, як у Влаї з'явилась Ільмена і попросила захисту від Клусу в старого імператора, роль Ельміри у викраденні книги стала відома всім. Не дивно, що Арголіну довелося, кажучи мовою простолюдинів, її «здати».

Прямуючи сьогодні до палацу, вони не чекали багато. У кращому випадку – побачити дочку, в гіршому… Про гірший варіант вони відмовлялися думати. А почули оптимістичні слова правителя про влаштовану ним же «зустріч»…

В інший час спроби прикрасити дійсність викликали б розчулення, але зараз натягнута посмішка на обличчі Його Величності породжувала лють. Він знав, що все погано. Розумів, що винен. І відмовлявся визнавати свою провину!

Навколо баронеси почала збиратися магія. Поки жінка сама цього не усвідомлювала, але незабаром мала вибухнути гроза. Й Арголін, вперше придивившись до співрозмовниці як слід, з жахом зрозумів: йому не впоратися з неконтрольованою силою пані Ельжени. Він ніколи не вважав себе вмілим магом, хоч і хизувався магією з будь-якого приводу. Та й ні в одному клуському університеті не вчать, як протистояти стихії.

– Щось мені недобре, – буденним тоном промовила баронеса, і, не чекаючи дозволу, встала. – Урдене, ходімо додому.

«Скатертиною дорога!» – ледь не побажав король, але змусив себе ввічливо кивнути, щось невиразно сказати на прощання і навіть провести їх до воріт.

Спостерігаючи з вікна за сімейством Дійських, він чомусь згадав про Джерінера. Ні, не про ультиматум – перед очима Арголіна з'явилася їхня попередня зустріч. Та, на якій негласний очільник Тойяни говорив про обов’язок, честь і шляхетність. Тут, у колишній провінції, ці слова поки вимовлялися без прихованої іронії… І Його Величності раптом захотілося, щоб так само серйозно хоч хто-небудь висловив підтримку своєму правителю.

«Напевно, я потроху божеволію!» – вирішив король, повертаючись до палацу. Войовничі дівиці біля воріт проводжали його допитливими поглядами.

***

– Незалежною державою Тойяну визнав увесь континент, – розмірковував Арголін, повернувшись до свого кабінету, звідки вже втекли наречені й де відпочивала Зеліна, – і я особисто сприяв цьому. Тому пізно хникати, що нова іграшка мені набридла, – повернути її імперії вже неможливо. Або я ношу корону, або передаю її іншому. Кому? Графу? Я б йому і свинарник не довірив, не кажучи про сотні тисяч людей. Не віриш? Так, графство займало соту частину Веллі, але якщо врахувати, що три чверті території імперії – джунглі, пустеля і дикі Крайні гори, це досить багато. Його площа трохи менша за Клус! Інший кандидат – Джерінер, який ніби як постійно активний, і водночас не виходить із тіні. Цікава людина… Я його прямим текстом питав, чи не бажає він приміряти трон. Знаєш, що він відповів? Заявив, що корона сприяє облисінню, до того ж її сяйво погано діє на очі. Засліплює, угу! Ага, є ще кілька груп дворян, які уявили, нібито тільки їм відомо справжнє майбутнє Тойяни. Спочатку я не сприймав їх серйозно, але потім зрозумів: якщо королівство отримає один із них, інші почнуть бійню. Є, звичайно, додатковий варіант…

– Твоя мати, – з розумінням кивнула богиня.

– Ні. Я не маю ілюзій – вона не зможе правити живими. Мова про мене.

– Тобто?

– Я залишаюся. Тойяна – моя спадщина, і кидати її я не збираюся. Зараз уже не збираюся… Знаю, що шкодуватиму про це рішення до кінця своїх днів, але я виберу наречену і стану справжнім королем. Вгадай, хто з них?..