Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

І тільки тоді Бекир побачив, що її долоні не порожні. В одній був

затиснутий шприц, в іншій — зброя. «Це не Ма», — подумав він. Але було вже

запізно. Жінка з обличчям Ма міцно його обійняла. Щось боляче вкололо в

плече. Бекир відчув, як ноги підкосилися, і звалився на землю. Над його головою

пролунав оглушливий постріл. Та, що назвалася Руф’ю, поцілила Сашу Бідного.

За хлопком, що розірвав тишу, ударив гімн Двобога. Наче крізь полуду туману, Бекир побачив, як Шейтан кинувся на одного зі Старших Братів із атеш-бомбою.

Солдат загорівся і з криком гепнувся на землю. Солоне багнище підхопило

полум’я, і Старший Брат опинився у вогняній пастці. Джин боровся з іншим.

Кількома сильними ударами він розбив солдату шолом і вже наставив відібрану

рушницю, коли людиноведмідь одним швидким рухом відірвав Джину голову, а

потім відкинув тіло, заревів і почав відмахуватися, наче від рою сарани. Його

атакував Бурун.

Жінка, яка прикидалася Ма, наче скальп, стягнула хіджаб. Щось

порушилося в її обличчі. Воно сповзло, наче залита водою сіль. Руді дреди

вибухнули на голові. Вона не помітила, як із гнилого озера під її ногами

непомітно висунулася молочна-біла рука й схопила її за холошу. Рудокоса

похитнулася. Цей рух урятував її від стріли, що прилетіла від бараків. Швидко

наближалася Скіф’янка. Вона знову напнула тятиву.

— Де моя дочка? — майже благально простогнав Сахан, тримаючи

рудокосу за ногу.

Жінка скривилася, незадоволено тріпнула

волоссям і випустила кулю проміж очей білошкірого. У корпусі Станції

нарешті відкрилися отвори. Мати Вітрів явно не очікувала на таку відсіч.

Пролунали вибухи. Перша черга прошила землю за полем битви й була

адресована Скіф’янці. Гниляки запалали. Повітря наповнилося смердючим

димом. Рудокоса підвелася і здивовано застигла. Між нею і Бекиром стали

Близнюки. Тіло почало розділятися.

— Тікайте! Що ви робите? — прохрипів Бекир. Лівий Близнюк кинувся на

рудокосу. Правий зірвав із батькового пояса глиняну бомбу. Жінка знову

вистрелила, але Лівому вдалося збити її з ніг. Бекир поповз, до крові здираючи

лікті об камені. Він хотів допомогти Близнюкам. За спиною в Бекира

людиноведмідь підім’яв Правого. Бомба в його руці так і не встигла вибухнути.

Але біля коптера щось спалахнуло. Бекир почув власне ім’я. Це була Чорна

Корова. Вона намагалася впоратися з грифоном. Птахолев ширяв у небі, наче

прагнув утекти від вогню, що хаотично вилітав із рук дівчинки.

«Де ж цей Талавір? — подумав Бекир, хапаючи за ноги рудокосу. — Якщр

ти чуєш, якщо ти під землею, прийди!».

Змагаючись зі слабкістю, Бекир повалився на рудокосу, не дозволяючи їй

підвестися. Йому хотілося торкнутися її обличчя, ще раз переконатися, що то

лише маска. Жінка оскаженіло відбивалася від Лівого Близнюка. Його обличчя

перетворилося на криваве місиво. Нарешті жінка перемогла, бридливо скинула

тіло Лівого й учепилася в Бекира. Вони лежали на полі бою, наче в обіймах одне

одного. Сильні руки розвернули його голову. Вона хотіла, аби він побачив, що

там відбувається.

У ногу людиноведмедя вчепився ракоскорп, намагаючись затягнути його

під землю. За кілька кроків стояв Талавір. Він не рухався і, здавалося, не бачив, що відбувається навколо. Його очі були широко розплющені, а губи ледь

помітно ворушилися. Бекир спробував зрозуміти, куди той дивиться, але не

побачив нічого, окрім задимленого болітця. Треба, щоб божевілля наздогнало

його саме зараз?

— Я не бачу тебе, Бекире! — знову долинув із неба повний відчаю голос

Чорної Корови. Нарешті вона помітила Талавіра, і грифон каменем кинувся на

людиноведмедя, який уже завершував розбиратися з ракоскорпом. Величезний

волохатий засолений відірвав голову ракоскорпу й жбурнув її в грифона.

Птахолев увернувся, але зробив це так різко, що Чорна Корова злетіла з його

спини й покотилася землею. Бекир забився в обіймах рудокосої. І наче цього

було замало, попереджувальна черга пострілів із Матері Вітрів прошила землю

за кілька кроків від того місця, де впала дівчинка.

— Тс-с-с. Ти ж не хочеш, щоб наступною кулею їй знесло голову. Твоя Ма

на Станції. Я обіцяла, що приведу тебе цілим. Ходімо зі мною — і дівчинка не

постраждає.

Часу на роздуми не було. Тіло ставало все повільнішим. Рудокоса не

потребувала його згоди й водночас про неї питала. Чому? Невже справді

вони з Ма про щось домовилися? І кому тоді він має вірити?

«Подивися на неї, Талавіре», — прошепотів Бекир, не відриваючи погляду

від дівчинки. Талавір вдивлявся в порожнечу, потім випростав руку у вітальному

жесті Старших Братів, кивнув, немов із кимось прощався, і нарешті повернувся

до бійки.

— Ну ж бо, Толянчику, любий, я тут! Ми ж давні знайомі, я впізнав твої

гумаки! — на все горло заволав Повноважний до людино-ведмедя.

— Я піду з вами. Піду. Не чіпайте їх, — прошепотів Бекир.

В очах рудокосої промайнув сумнів. Вона подивилася на Талавіра, потім

— знову на Бекира, нарешті зважилася й потягла його до коптера. Там уже

сиділа Руф. Рудокоса дістала з-під сидіння банку з огидною жабою й запустила в

неї руку.

— Я наказала Толіку відступити. Ти мені винен. — З її ніздрів потекла

кров. Останнє, що побачив Бекир із висоти коптера, був людиноведмідь. Він

дерся по тросу. Мати Вітрів набирала висоту. Над землею літав грифон. У

променях сонця Талавір на його спині здавався богом, який спалахує. У кігтях

птахолева бовталося нерухоме тіло Чорної Корови.

Ма прокинулася від поштовху й оскаженілого завивання гімну Двобогу.

Попервах їй здалося, що крізь спів вона почула вибухи. Після того як вона ледь

не відкусила Сфені вухо, її накачували наркотиками. Ма злякала Першу Зіницю, не треба було так грубо видавати себе — показувати, що читати думки може не

тільки