Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Хто цей тип? — спитав Патрік.

— Той, кому на днях натовкли пику, — відповів Жакі.

— Чому він вчинив це тут? Нам до біса не пощастило із цим ремонтом.

На очі навернулися сльози. Я не знав, чи то від гніву, чи болю. Усе повторював про себе: «Цього не може бути! Сашо, благаю. Тільки не це. Припини ці жарти!» Ми почули свист поліційної сирени, який дедалі гучнішав і ставав нестерпним. Сашо, чому? Ми б виплутались. Завжди існує якесь рішення. Чому ти мені нічого не розповів? Ти мені не довіряв? Я не був тобі другом? Агов, чому? Дідько, Сашо, навіщо ти це вчинив? Лягаві вивели нас із приміщення.

Смерть Саші перетворилася на «таємницю жовтої кімнати»[193]. Ніхто не розумів, як він потрапив до зали Клубу, коли обидва ключі, від вхідних дверей і висячого замка, були на зв’язці, що ніколи не покидала пояса Патріка Бонне. Хто відімкнув двері? Хто їх замкнув? Де використані ключі, адже всередині їх не було? Поліції не вдалось розкрити цю загадку. Нас допитали. Ніхто нічого не бачив і не чув. За наваленими табуретками поліціянти знайшли п’ятдесятисантиметровий взуттєвий шнурок. Невідомо, чи він належав Саші, чи ще комусь, чи, може, роками вкривався там порохом. За словами одного зі слідчих, Саша відімкнув висячий замок дротом чи шпилькою для волосся (правда, їх не знайшли), а замкнув, затягнувши його шнурком, коли двері були прочинені. Здається, це трюк зі злодійського арсеналу. Усі ми спробували — не вдалось нікому. На тротуарі бульвару Распай, поруч із вікном, натрапили на зігнутий цвях. Припустили, що саме ним Саша відімкнув головний замок, потім зачинився ізсередини, викинув цвях у вікно і повісився. Ми й це спробували: не вдалося нікому, навіть Самі, а він замолоду знався з поганою компанією. Ніхто не повірив у цю постановку з дешевого детективу. Логічне пояснення будувалося на тому, що хтось допоміг Саші повіситися чи вбив його та вийшов, зачинивши замок іззовні. Цю гіпотезу не розвивали.

«Загадка вішальника Данфер-Рошро» — отак наступного дня внизу колонки на п'ятій шпальті подала справу «Франс-Суар». Чоловік, відоме лише вірогідне ім'я, нелегал. Ще за день про це вже не згадували. Забули. Як про хвилю, що розгладжує усякий слід на пляжі. Обставини Сашиної смерті так і не розкрили. Багато хто вважав, що не обійшлося без КДБ чи ще якої секретної служби. Поліція не змогла визначити походження гематом на тілі: чи були вони наслідком сутички з Ігорем, чи ж їх нанесли незадовго до смерті. Може, сталася ще одна бійка? У нього була якась рана на потилиці. Це він упав, тікаючи з лікарні Кошена? Чи його побили, перш ніж повісити? З'ясували, що смерть настала двома днями раніше, що співпадало зі зникненням з лікарні. У протоколі розтину зафіксували відсутність інших ушкоджень. Поліція занесла цю справу до нерозкритих. Скидалося, що ніхто й не хотів знати правди. Я ж був переконаний, що Саші позбулися ті, від кого він увесь час тікав. Коли тіло зняли й поклали на зіставлені столи, поліціянт склепів йому повіки. Ключ, із яким Саша ніколи не розлучався, щез. Це слугувало мені доказом імітації суїциду, щоб викрасти ключ і вміст його схованки. Проте мені не було з ким про все це поговорити.

Три дні по тому я отримав конверта з бурого крафт-паперу, заліпленого ще й клейкою стрічкою. Я впізнав почерк Саші. Усередині, загорнений у білий аркуш, на тій самій мотузочці, лежав ключ. Жодного слова чи підпису. На клапані конверта проступав червоний відбиток пальця. Вірогідно, кров. Поштова печатка була нечитабельна, відповідно, визначити день відправлення неможливо, навіть із лупою. Якщо це Саша, на що натякає кривавий слід, лист мав прийти наступного ж дня, найпізніше за два дні. Чому на подолання одного кілометра знадобилось п’ять днів? Я поставив це запитання поштареві, але відповісти той не зміг.

Увечері я дочекався, коли всі поснуть. Близько одинадцятої вийшов з квартири, вирушив на вулицю Монж. У будинку було тихо та спокійно. Я не зронив жодного звуку. Наче кіт, перебіг двір й у цілковитій темряві скористався пожежними сходами, спираючись на перила. Проник у туалет на останньому поверсі, зачинив за собою двері й увімкнув світло. Видерся на стіну, скориставшись тим самим виступом, що й Саша. Узяв ключа і пропхав його в замок в отворі за трубою. Зсунувся важкий металевий люк. Я пропхав руку в заглибину та спробував усе повиймати. Її значний вміст мене здивував. Здоровенна тека для паперів зі старими світлинами; картонні досьє, переплетені ременем; три грубих зошити, списаних кирилицею; дві дюжини записників і щоденників усяких розмірів; книжечка Хемінгуея; дзеркальний фотоапарат «Лейка»; валізка з об’єктивами й пузатий білий конверт із приміткою зверху: «Для Мішеля Маріні». Я переконався, що всередині більше нічого не залишилось, і повернув люк на місце. Для перенесення я склав усе в дерев’яний ящик з-під овочів, що його підібрав у дворі, і покинув будівлю. Повернувся додому й у себе в кімнаті став вивчати Сашині скарби. Розгорнув листа. Двадцять сторінок, списаних з обох сторін каліграфічним почерком…

Мішелю,

якщо ти читаєш цього листа, то я віднайшов жаданий спокій…

Ленінград 1952 року

1

Свічки, що мерехтіли у двох канделябрах на каміні, відбивалися в салонному дзеркалі. Ірина на мить уловила в ньому своє зморшкувате обличчя й сиве волосся та втомлено зітхнула. Цей вечір передує особливій ночі. Вона витягла розшиту угорською вишивкою скатертину, бокали з кришталю «Баккара» й посуд із лімозької порцеляни, придбаний її чоловіком іще до революції. У центрі розкладеного розсувного столу вона поставила величезну тацю з позолоченої кованої бронзи, привезену зі стамбульського базару за часів, коли туди можна було доїхати потягом з Одеси. П’ятнадцять вишикуваних приборів. Для кожного гостя два бокали, навіть дітям, що не п’ють вина. Колись у третій бокал вона ставила зрізані квіти. Але вже давно в цьому скованому кригою місті немає квіткарок. Тож