Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

Виявилося, що у мами Лії алергія на квіти, і я розпорядився, щоб букети роздали на площі і вокзалі всім жінкам, які проходитимуть повз. А сам, на майбутнє, поки матері живуть у нас, вирішив обходитися одним букетом, який Лія ставила в гардеробній, переживаючи за немовля та її реакцію.

Звичайно, я тішив улюблену різними подарунками, але я помітив дещо дуже важливе — найбільше їй було потрібне наше спілкування. Варто було нам винести Ангеліку на вулицю для прогулянки, де ми з Лією могли спілкуватися на невимушені теми, як її очі спалахували, а на губах з'являлася посмішка. Для мене це було найціннішою нагородою, і я радів кожній секунді, кожному її погляду і слову. За минулий місяць ми зблизилися тільки в спілкуванні. Що стосувалося наших відносин, тут було набагато складніше. Але я не скаржився, душа раділа, що міг перебувати поруч, торкатися і вбирати в себе всі її жести, або навіть просто запах. Ми кожного разу разом возили Лапочку на огляди, виїжджали гуляти в парки і просто прогулювалися садом у нас вдома. Збоку виглядали, як сім'я, хоч і раніше жили в різних спальнях, що не додавало мені радості, але трапився все ж і приємний момент. У мій День народження, який був тиждень тому, Лія, вітаючи мене, опустила очі і поцілувала мене в щоку, при цьому зніяковівши, немов підліток. Мене порадував її вчинок, і став кращим подарунком до мого сорок першого дня народження. Далі все йшло по накатаній: ми займалися донькою, разом купали, годували, гуляли, разом сиділи за столом, та тільки ввечері розходилися по різних кімнатах. Ще я помітив, що Лія припинила вибирати довгі, закриті наряди, і тепер все частіше красувалася в шортах до коліна і майках з невеликим декольте. Вона зробила свій крок вперед, чому я був невимовно радий.

Матері вирішили погостювати у нас ще деякий час, і часто носилися з онукою більше, ніж я. Про те, що сталося, в нашому з крихіткою житті, я розповів поверхнево, намагаючись не сильно травмувати серця матерів. Тому що тепер я і сам став батьком і розумів, що дитина — це найдорожче і найцінніше в нашому житті. А серце за неї болить настільки сильно, що готовий рвати і метати, тільки б рідному малюкові було спокійно. За ці два місяці, що Лія, нарешті, була вільною, кілька разів на тиждень приїжджав її батько і намагався заново вчитися спілкуватися з дочкою. Мене радували її нові відносини з батьками, тому що саме цього їй і не вистачало з самого початку. Тепер же було все інакше, всі рідні поруч, всі щасливі і задоволені, решта — мої проблеми, які, звичайно, хотілося вирішити з найменшими втратами. І проблема ця полягала в страху Лії. Викорінити б його під три чорти, щоб не боятися доторкнутися до коханої, щоб не зупиняти руку, коли хочу погладити її, але згадую, що можу налякати. Щоб подумки не давати собі запотиличник, розуміючи, що моє бажання поцілувати її не буде розділено. Як би багато хотілося прибрати цих «не»...

— Лапочка з кожним днем ​​все красивіше чи мені, як мамі, так тільки здається, — зауважила Лія, поправляючи ковдрочку в колясці і шапочку на маленькій голівці.

Ми сиділи на терасі у плетених кріслах, коляска стояла перед нами, і ми насолоджувалися теплими променями вересневого сонця. Приїхавши з огляду, відразу ж погодували дитину, і як тільки вона заснула, вирішили на терасі випити чаю, та подумали, що й доньці свіже повітря піде на користь.

Варвара Михайлівна накрила на стіл, і тепер ми отримували велике задоволення від тепла й співу птахів, що доносився з власного саду.

— Тобі не одній так здається, у нас виросте справжня принцеса, — відповів я, спостерігаючи, з яким захопленням Лія дивиться на дочку.

Взявши зі столу чашку, вона повільно зробила кілька ковтків, а потім із задоволенням вдихнула полуничний запах. Це був дуже дорогий чай з Італії, який я привіз навесні, і не прогадав: Лії дуже сподобався аромат полуниці в цьому напої.

— Я сьогодні прокинулася з таким відчуттям, — почала вона, важко зітхаючи і відставляючи чашку, — з таким відчуттям, що я роблю щось не так. Мені здалося, що мені чогось не вистачає.

— Наприклад?

— Ангеліка спокійно спала в своєму ліжечку, я, нарешті, фізично себе відмінно відчула, але в душі мені чогось бракує, — вона опустила погляд на свої руки, нервово смикаючи пояс домашнього комбінезона.

— Говори про все, що тебе турбує, — підтримав я, помітивши її збентеження.

Лія мимохідь кинула на мене погляд, потім трохи довше затримала його на Ліці, і, стиснувши руки в кулачки, видихнула, немов збираючись стрибати з парашутом.

— Мені не вистачало тебе, — як скоромовку сказала вона, і різко відвернулася, ховаючись від мого погляду.

В одну мить у мене з душі немов камінь впав, і захотілося закричати від щастя, та, напевно, тільки спляча дочка стримувала мій дитячий порив.

— Там, у тій квартирі завжди не вистачало тебе, але я вважала, що ти мене ненавидиш, і всіма силами намагалася переконати себе в цьому. А після того, як я залишилася без дочки, все стало неважливо, все обрушилося, померкло, було знищено. Але, коли з'явився ти, такий турботливий і добрий, мені спочатку здавалося це казкою, потім я чекала якогось підступу, а його все не було. І з кожним днем ​​я почала розуміти, що ти — це ти, і що тепер все інакше, не так, як було раніше. Ти не чужий, і почуття нікуди не зникли, просто мені морально було важко, — вона знову повернулася і вперше подивилася мені в очі, в її ж очах читалася невпевненість, — сьогодні я зрозуміла, що ти мені дуже потрібен..., завжди.