Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

Угода закликала українців офіційно визнати примат інтересів польської держави й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів, тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-маршалком сейму. Було звільнено більшість українських в’язнів із Берези Картузької. Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. І Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерпним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці під радянською владою.

Але нормалізація не зустріла визнання серед усіх українців. Опозиція в самому УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджуються їсти крихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що радикально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою революційну діяльність. І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики зближення живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до поляків. Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кожний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно брутальні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, підтримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські установи, часто у таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки, організовані у напіввоєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в забезпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.

Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зростанням загрози війни наприкіці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов’язану з безпекою країни. Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія застосовувала практику «поділяй і володарюй». У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів, лемків та бойків Карпат ідеї про те, що вони є окремими народами, а не частиною української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову, а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ’я, щоб створити бар’єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за національними ознаками.

Тим часом на Волині польські власті продовжували наступ проти православної церкви — основної опори української національної самобутності в краї. Стверджуючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римокатоликам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих жителів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою. богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.

Соціально-економічні умови

Попри величезні політичні перетворення, яких зазнали західні українці в результаті розвалу Австрійської та Російської імперій, боротьби за незалежність та включення до Польщі, соціально-економічні умови їхнього життя по суті лишалися без змін. Населені українцями землі, що складали близько 25 % території Польщі, були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.

Навіть за польськими мірками Західна Україна була надзвичайно аграрною: близько 80 % її населення складали селяни (порівняно з близько 50 % у поляків), і лише 8 % припадало на промислових робітників (при середній цифрі 20 % у поляків). На додаток до цих структурних вад українське населення було змушене розв’язувати такі проблеми, як спустошення після війни, дискримінаційна економічна політика уряду, згубний вплив Великої депресії. Словом, соціально-економічна доля західних українців під Польщею була такою ж маловтішною, як і їхнє політичне становище.

Основні економічні труднощі крилися в сільському господарстві, де залишалися такі давні, ще передвоєнні проблеми, як перенаселеність сіл, крихітні наділи. У населених українцями воєводствах Польщі на 1,2 млн селянських господарств припадало 60 % землі. Ця проблема особливо гостро стояла в Галичині, де понад 75 % селянських наділів не досягали й 10 акрів. Тим часом близько 2 тис. великих маєтків, що належали полякам і часом дорівнювали 10–20 тис. акрів, охоплювали 25 % землі. На Волині, де великих польських землевласників було менше, земля краще родила, а селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще.

Для пом’якшення проблеми гострої нестачі землі у 20-х роках уряд сприяв розділові великих маєтностей. Однак українським селянам ця програма принесла мало користі, позаяк більшість поділених земель відходила до польських селян та новоприбулих осадників. У розв’язанні проблеми перенаселення села менш ефективною, ніж колись, виявилася еміграція, оскільки в міжвоєнний період Сполучені Штати й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті в той період емігрувало лише близько 170 тис. західних українців.

Селянам, що прагнули покращити свою долю, нові можливості продовжувала пропонувати промисловість. На східні окраїни припадав непропорційно малий відсоток і без того слаборозвиненої промисловості Польщі; у 30-ті роки він став ще меншим, оскільки уряд підтримував промисловий розвиток Центральної Польщі, нехтуючи провінціями, населеними в основному неполяками. Лише близько 135 тис. західних українців працювали робітниками в лісовій та нафтодобувній промисловості. Найбільшим міським центром Галичини залишався Львів із населенням близько 300 тис. чоловік, здебільшого поляків та євреїв.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на відміну від XIX ст., коли велику частину цього класу становили священики, у міжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те, щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так. у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %.

Представники української інтелігенції заробляли собі на життя, працюючи переважно вчителями або службовцями у кооперативах, що швидко зростали. Дехто став оволодівати такими спеціальностями, як юриспруденція, медицина, фармакологія, інженерна справа, де монополію довго утримували поляки та євреї. І все ж практично закритою для українців лишалася служба в урядових установах, — ця одна з найпоширеніших у Східній Європі професій, — позаяк усі урядові посади призначалися для поляків. Проте позитивним наслідком