Читати книгу - "Острів Дума"

Я все зрозумів, ніякої допомоги фантомної руки тут не було потрібно. Помститися мені хотіла Персе, бо вона на мене розсердилася. Розсердилася? Ошаленіла! От тільки Том на якусь мить опритомнів, на якусь мить йому вистачило відваги, і він перервав свій маршрут, врізавшись у бетонну стіну.

В мене перед обличчям жестикулював, вимагаючи пояснень, Ваєрмен. Я одвернувся від нього.

— Пандо, він врятував тобі життя.

— Що?

— Я кажу те, що знаю, — пояснив я. — Малюнок, яким він хвастався у літаку... то був один з моїх етюдів, так?

— Так.., він ним так пишався... Едгаре, що ти маєш на...

— В нього була назва? Той етюд мав якусь назву? Чи ти не знаєш?

— Він називається «Хелло». І ще він раз у раз повторював тією своєю дурною північно-мічиганською говіркою: «Егежбо, це вам не якась там Міннесота». — Вона замовкла, і я не переривав паузу, бо намагався думати, а відтак. — Ти подзвонив, бо щось відчув отим своїм особливим способом, так?

«Хелло», думав я, так, звісно. Цей переший начерк, який я зробив у Великій Ружі, був також одним із найпотужніших. А Том його купив.

Прокляте «Хелло».

Акуратно, але категорично слухавку в мене забрав Ваєрмен.

— Пам? Це Ваєрмен. Так Том Райлі..? — Він слухав, киваючи. Сам промовляв щось дуже м’яко, заспокійливо. Таким голосом він спілкувався з Елізабет. — Так-так, добре, з Едгаром все добре, зі мною теж усе гаразд, і у нас тут, на півдні, все в порядку. Дуже печально, звичайно, що таке приключилося з містером Райлі. Але ви мусите для нас дещо зробити, це конче важлива справа. Я зараз ввімкну гучність... — Він натиснув кнопку, якої я до того навіть не помітив. — Ви нас чуєте?

— Так... — голос її звучав, мов з жерстяної коробки, але чітко. Чутно було, що вона опановує себе.

— Хто з родини і друзів Едгара купили його роботи і скільки?

Вона замислилась.

— Я впевнена, що живописних картин ніхто з родичів не купив.

Я полегшено зітхнув.

— Гадаю, вони сподіваються... чи, либонь, мають надію якось натякнути... що свого часу... ну, там на день народження, чи, можливо, на Різдво...

— Розумію. Отже, картин ні в кого з них нема.

— Я цього не кажу. Бойфренд Мелінди купив один етюд. Але що трапилося? Щось не так з малюнками?

Рік. У мене обірвалося серце.

— Пам, це Едгар, скажи мені, Мелінда з Ріком повезли етюд з собою?

— Через усі ті аеропорти з пересадками на інші рейси, включно з трансатлантичним? Він попрохав, щоб малюнок взяли в рамку, а потім вже йому послали. Гадаю, вона навіть про це не знає. Там квіти, намальовані кольоровими олівцями,

— Отже, етюд усе ще знаходиться в галереї?

— Так.

— І ти певна, що ніхто з сім’ї нічого більше не купляв. Вона замислилася не менше як десять секунд. Для мене то були тортури. Нарешті промовила.

— Ні. Я цілком впевнена. — Ох, твої б слова та й до Бога, Пандо, подумав я. — Але одну річ купили Слоботніки, Ейнджел з Гелен. «Поштову скриньку з квітами». Так, здається, називається той малюнок.

Я знав, про який вона каже. Його правильна назва була «Поштова скринька з веделією». І мені вірилося, що він безпечний, я гадав, що цей малюнок я зробив тільки власними силами, хоча...

— Вони ж його не забрали з собою, ні?

— Ні, бо вони спершу поїхали в Орландо, а звідти вже літаком додому. Вони теж замовили обрамлення й доставку. — Ніяких запитань. Вона лиш відповідала. Тепер її голос звучав молодо, як у тієї Пам, на якій я колись оженився, як у тієї, що вела мою бухгалтерію до появи Тома... — А от твій хірург, забула як його ім’я.

— Тод Джеймісон, — промовив я машинально. Якби затримався, щоб пригадати, точно, що не зміг би.

— Так, він. Він також купив картину, і домовився про доставку. Йому сподобалася одна з тих страшних «Дівчин з Кораблем», але вони всі вже були розкуплені. Тож він вибрав мушлю, що плаває на поверхні води.

Ця річ може бути небезпечною. Всі сюрреалістичні малюнки можуть нести небезпеку.

— Два етюди купив Бозі, і один Камен. Хотіла купити також Кеті Грін, але сказала, що не може собі цього дозволити. — Пауза. — Гадаю, в неї чоловік якийсь мерзотник.

«Я подарував би їй, аби вона натякнула», — подумалось мені.

Знову заговорив Ваєрмен.

— Послухайте тепер мене, Пам. Вам доведеться попрацювати.

— Добре, — у її голосі все ще залишалося трохи непевності, але чутно було, що вона вже взяла себе в руки. Майже цілком, і саме в цю мить.

— Вам треба зателефонувати Бозмену і Камену. Прямо зараз.

— О’кей.

— Скажіть їм, щоб спалили ті картини.

Коротка пауза, а відтак:

— Спалили ті картини, о’кей, зрозуміло.

— Як тільки ми закінчимо цю розмову, — долучився я.

Легке роздратування в її голосі.

— Едді, я вже сказала, що все зроблю.

— Передай кожному, що я поверну йому гроші вдвічі більше заплаченої ним ціни, або подарую інші етюди, які вони самі виберуть, і що ті, що в них зараз, — небезпечні. Вони дуже небезпечні. Ти мене зрозуміла?

— Авжеж, я прямо зараз усе зроблю. — І врешті вона поставила запитання. Запитання з великої літери. — Едді, це «Хелло», це та картинка вбила Тома?

— Так. Передзвони нам. — Я продиктував їй номер телефону. Голос у Пам знову звучав на межі плачу, але цифри вона повторювала бездоганно.

— Пам, спасибі вам, — сказав Ваєрмен.

— Так, велика подяка вам, місіс Фрімантл, — додав Джек. Я гадав, вона спитає, хто це такий, але вона цього не зробила.

— О, Едгаре, ти можеш мені обіцяти, що з нашими дочками все буде гаразд?

— Якщо вони не брали з собою ніяких малюнків, з ними все буде добре.

— Еге ж, — відгукнулася вона,— твої чортові малюнки. Я передзвоню.

І, не прощаючись, вона повісила слухавку.

— Краще? — спитав Ваєрмен.

— Не знаю, — відповів я. — Сподіваюся на Господа. — Я притиснув свою єдину долоню спершу до