Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

Тут до кімнати увійшла Орися. Кривоносенко миттєво променисто усміхнувся й кинувся до неї вітатися з криком: «Боже мій! Моя пані! Який же я радий тебе бачити!»

— Так! А ну лапи не тягни до моєї дружини! — перегородив йому шлях Тимофій.

— Ой! Ну ти й жаднюга! — хихикнув Максимко. — Дай хоч ручку поцілувати!

Коли Максим розкланювався перед Орисею, то тільки тоді помітив, що вона при надії. Він здивовано витріщив очі на Тимофія.

— Коли це ти встиг? — безцеремонно запитав він, від чого Орися зніяковіла.

— Коли треба, тоді і встиг! — двозначно всміхнувся Тимофій, стоячи біля дружини.

Максимко хитро й чомусь задоволено всміхнувся у відповідь, але промовчав, та почав розповідати і про порушене поляками перемир’я, і про те, що Хмельницький знову піднімав свої війська й шукав союзників для підтримки в боротьбі за свободу — знову назрівала війна з Річчю Посполитою. Тому гетьман відправив посольства до кримського хана та московського царя, розраховуючи на їхню військову допомогу й підтримку. Розповідаючи про все це, Максим задумливо дивився на герб Тимофія, що красувався над каміном.

— А як називається твій герб, Красунчику? — несподівано запитав він.

— «Домброва», — відповів Тимофій.

— А що ти збираєшся робити далі? Шляхтичем станеш, чи як? — запитав Максимко.

— Не знаю! Ми з Орисею ще не вирішили, що ми робитимемо далі.

— Ну, якщо ви ще не вирішили, то ходімо з нами воювати, — запропонував Максимко. — Та й гетьман буде щасливий тебе бачити — адже він сильно за тобою сумував. І взагалі — без тебе, Тимофію, війна буде нудною!

Тимофій усміхнувся і трохи спохмурнів. Тепер він був вільний сам вирішувати — якщо захоче, то піде воювати, не захоче — житиме вдома. «Адже я козак! Хіба я зможу стояти осторонь?» — подумав Тимофій, але потім подивився на Орисю. Його дружина мовчала, не піднімаючи очей, і з її обличчя він не міг зрозуміти — чи буде вона проти його від’їзду, чи ні. Адже тепер він мусить зважати і на її думку, і на її бажання. Трохи подумавши, Тимофій відповів: «Нікуди не поїду й не піду до тих пір, поки Орися не народить. Перш ніж іти воювати, хочу свою донечку на руках потримати».

Орися підняла на нього свої лагідні очі, які засвітилися радістю і щастям від такої заяви, але потім трохи нахмурилася й заперечила:

— Сина!

— Ні, доньку! — насупився Тимофій.

— Сина! — вигукнула молода жінка. — У нас син буде!

— Ні, дочка! Я хочу дівчинку! Не супереч мені!

— Це ти зі мною не сперечайся! Я краще відчуваю!

Орися й Тимофій, уперто насупившись, дивилися одне на одного.

— Та дай же, Боже, їм двійню — і хлопчика і дівчинку, — серйозно сказав Максимко, весело блиснувши очима, а Юрко з Михайликом розреготалися.

Максим погостював недовго — лише один день, а потім був змушений їхати до своїх полків. Утім, коли Кривоносенко відбув, з’ясувалося, що Михайлик зухвало втік із дому, поїхавши з ним. Юрко, незважаючи на свою звичайну м’якість та стриманість, так оскаженів, що відразу стало зрозуміло, що він — син пана Матвія. Як старший брат, хлопець відчував свою відповідальність за молодшого. Він навіть хотів пуститися наздогін за братом, але Тимофій його втримав: «Згадай себе, Юрку!»

— Але ж Михайлик слабкий здоров’ям! Як він витримає всі тяготи походу? — обурювався Юрій.

— Витримає! — відповів Тимофій. — Зате наб’є собі оскому! А може, і не наб’є — не вік же йому сидіти вдома. Він виріс, Юрку, він уже зовсім дорослий.

До кінця березня повернувся челядник і привіз листи від Христини та Хмельницького й повідомив, що не знайшов у Чигирині Влада — люди розповіли йому, що він приїхав восени, забрав свою дружину та поїхав, нікому не повідомивши, куди саме. «Мабуть, Влад повернувся в ті краї, де народився. Шкода, що він ніколи не розповідав, звідки родом. А ще, мабуть, поїхав через Ліору — у Чигирині всі знають, що вона єврейка, тому він і відвіз її подалі від тих, хто її ненавидить», — подумав Тимофій, розкриваючи отримані листи. Пані Воловодченко писала йому, що Марко відбув зі своєю сотнею до місця збору козацького війська, і тому лист його не застав, та коли вона побачила, хто відправник листа, то не втерпіла, розкрила і прочитала його, хоча він був адресований не їй. Христина коротенько описала все, що відбулося за цей час у їхньому з Марком житті, написала і про те, що пан Голуб із невідомих їй причин виїхав до Польщі ще восени. «Слава Богу, що ти живий, Тимофію! Для мене, для нас із Марком це величезне щастя знати, що ти дивовижно вцілів, бо ми з ним дуже горювали за тобою, вважаючи загиблим. Особливо Марко — він немов утратив частинку своєї душі. Адже ти його найкращий друг! Щойно прийде від нього звісточка, я перешлю йому твій лист. Бережи вас Бог, тебе і твою дружину, Тимофію», — закінчувала свій лист Христина.

А Хмельницький з особливою теплотою писав, який він радий тому, що Тимофій вижив. Гетьман кликав його до себе, бо не збирався розлучатися з таким приятелем. «Ти мені дуже потрібен, Тимофію! Повертайся в наше військо. Обіцяю, ти не пошкодуєш про своє повернення!» — писав він.

Трохи поміркувавши й порадившись із дружиною, Тимофій усе-таки вирішив повернутися до гетьмана. Але після того, як Орися народить.

Марко зміг приїхати лише у квітні. Складно описати словами ті почуття, які відчували обоє друзів, знову зустрівшись після того, як один вважав іншого мертвим. Відтоді, як обидва ще підлітками помирилися на валу Микитинської Січі після дитячої бійки, ані в Марка, ані в Тимофія не було нікого ближче. І ось тепер дивилися один на одного