Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

Нарешті я могла погратися з сином, який уже починав ходити; він саме перевальцем перебирався од стільця до стільця. Добувшись до нього, він гепався на підлогу й заливався радісним сміхом. Ми з ним удвох саме весело реготали, коли до кімнати ввійшов Джім. —

Він спитав:

— То вони вже виїздять?

Я відповіла, що так, Селлі й Бутем нарешті від'їздять, хоч знала, що його цікавить інше: чи їде Честер.

Джім, збуджено ходячи з кутка в куток по кімнаті, зразу ж озвався:

— Тобто ти запропонувала Честерові лишитись?

Я почала виправдовуватись: ми ще не скінчили книжку, та й куди йому подітись, хто його там глядітиме; та й коли він захворіє у місті, нам не дуже зручно буде відвідувати його. Джім урвав мене:

— Лікар викличе до нього доглядальницю! Але я про інше — ти думаєш коли-небудь випровадити його звідси чи ні?

Мене настільки, перелякав лютий вираз Джімового обличчя, що я хотіла сказати «так», але мені немов заціпило.

Я знала, що ніколи не зможу звільнитися від Честера й ніколи не зважуся виставити його за двері. І відчувала, що даремно вдавати, ніби попускаю старому лише з жалощів, бо він, мовляв, хворий,— адже я не кохала Честера, ніколи не кохала, однак тепер, на схилку його життя більше ніж будь-коли відчуваю всю міць його влади наді мною. Досить було йому спинити на мені свій колючий погляд (тільки в такі хвилини, може, який раз на тиждень, він і думав про мене як про живу істоту), як я вся зіщулювалася, розуміючи, що сьогодні, як і раніше, у нього в руках тисячі ниток,— і розірвати їх мені повік несила,— які з'єднували нас майже тридцять років шлюбного життя. І життя це тому й стало «часткою мого я», що моя сторона була в ньому потерпілою.

Після того як Джім зрозумів, що не дочекається від мене відповіді, він замкнув двері, і я подумала — зараз він мене вб'є. Але я так заціпеніла, що навіть не злякалась. Відкинувшись на спинку стільця, я чекала, і тіло моє геть обм'якло.

Джім спинився переді мною і цілу довгу хвилину вдивлявся в мене з чудним виразом ненависті й вагання. Мені здалося, що він і сам переляканий. Потім він обережно взяв мене за руки і підвів зі стільця. Я була така слабка, що не стояла на ногах, тож мусила спертися на спинку ліжка.

— Скажи мені все як є,— попросив він цілком лагідним тоном.— Що між вами сталося?

У мене пересохло в роті, і я ледь чутно прошепотіла, що не зробила нічого поганого.

— Отже, зовсім нічого? Отже, ти хочеш сказати, що Бутем усе вигадав?

Я ствердно хитнула головою, і Джім струсонув мої руки — але дуже обережно,— просто, щоб я прийшла до тями.

— Я хочу знати правду,— сказав він.— Ти повинна сказати мені правду. Отже, між вами нічого не було,— твоя честь і сумління чисті?

Я знову ствердно хитнула головою, але Джім удруге струсонув мої руки й наказав мені присягнутися.

— Присягаюся господом богом,— повторила я за ним,— що це правда.

Після цих моїх слів Джім остаточно розгубився. Він стояв, утуплений у мене, а мені раптом запаморочилось у голові, і я, мов підкошена, впала на стілець. Джім приніс мені води, я його поцілувала і, міцно пригорнувшись до нього, довго не відпускала від себе.

Він поклав мене в ліжко і вийшов, не зронивши більше ані слова. Я й досі не знаю, чи справді він мені тоді повірив,— річ майже неймовірна,— чи просто спробував обманути сам себе, бо йому забракло сміливості «поглянути у вічі правді».

Проте незабаром (десь так через місяць, усе як слід обмізкувавши) він змінив тактику й перестав обходити десятою дорогою вітальню, коли ми працювали там удвох з Честером. Якось уранці він зайшов туди,— цілком несподівано, шукаючи чорнила. І тепер раз по раз заходить до нашої кімнати, навіть без стуку (хоч на обличчі в нього щоразу написаний жах перед тим, що на нього чекає, і він нервово озирається на всі боки, зціпивши зуби,— наче боїться потрапити в пастку) і вже без будь-якої нагоди,— скажімо, просто вітає Честера з добрим ранком або нагадує мені, чи я не забула щось там зробити. Він ніби вирішив: «Не хочу бути щасливим з цією жінкою ціною честі. Я знаю, вона зрадлива й підступна, та не маю наміру потурати їй в усьому. Буду поводитися з нею так, ніби за нею немає ніякої провини, але якщо спіймаю,— тим гірше для нас усіх».

І тепер моє життя, яке після нашого «відходу від політики» мало стати таким простим і спокійним, ще більш ускладнилося і стало суцільною «політикою». Я мушу зважувати кожне своє слово, кожен свій крок. Напруженню не видно кінця-краю. Волосся моє посивіло, я так схудла, що одяг висить на мені, як на кістяку. Але дивно,— я ніколи ще не була така щаслива, як зараз, бо Джім ніколи не кохав мене так гаряче. Ми ніби вперше зрозуміли, що таке справжня пристрасть,— очевидно, Джім, як і я, відчуває, що кожен наш день може бути для нас останнім.

Але мені несила переконати його, що я лише тому й не можу вигнати Честера на вулицю, що боюся зруйнувати наше щастя. Я не могла б тоді позбутися думки, що цим вчинила злочин проти чогось більшого, ніж кохання.

Я б тоді зневажила саму себе, і, мабуть, на це й натякає Честер, коли говорить: ну ось, такий-то бідолаха сам себе засудив на вічне прокляття. Я боюся такого «прокляття», бо воно порушить моє щастя, позбавить радості життя,—