Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

листя дерев. Вона спала в незручній позі, тіло у неї затерпло, і, прокинувшись, вона не зразу збагнула, де перебуває. Сонце сліпило їй очі, від твердих дощок нила спина, щось важке лежало на ногах. Спробувавши сісти, вона побачила, що цим тягарем був Вейд — він поклав голову їй на коліна й так заснув. Босі ступні Мелані мало не впиралися Скарлет в обличчя, під передком скрутилась калачиком, немов чорна кішка, Пріссі, а немовля вона втулила між собою і Вейдом.

Ось тоді Скарлет і пригадала все. Вона сіла й квапливо розглянулася. Янкі, хвалити Бога, не видно. Протягом ночі ніхто не помітив їхнього візка. Тепер уже в пам’яті її зринула геть уся моторошна подорож після того, як Ретова хода завмерла вдалині: ніч, якій кінця-краю не було, труський чорний шлях у ковдобинах і камінцях, глибокі канави обабіч, куди часом сповзав візок, надлюдські зусилля, з якими вона й Пріссі, гнані страхом, підштовхували візка, витягаючи його назад на дорогу. Їй аж дрижаки пробігли по шкірі, коли вона згадала, скільки разів, зачувши тупіт солдатських ніг і не знаючи, свої то чи чужі, вона тягла коня з дороги у поле або в ліс, а кінь упирався як міг, та як вона потерпала, щоб не виказав їх солдатам своєю гикавкою Вейд чи хтось інший, кахикнувши або чмихнувши.

Ох, ця чорна дорога, якою солдати проходили, мов привиди, тільки пошептом озиваючись один до одного, коли глухо чалапали ноги по м’якій землі, та ледь подзвякували гнуздечки, та порипувала збруя! І та жалива хвилина, коли знеможений кінь затявся й ані руш, а поруч проходила кіннота, і прогуркотіли легкі гармати в темряві — втікачі аж подих затамували, так близько це було від них, здавалося, простягни руку й доторкнешся, і чувся бридкий сморід спітнілих солдатських тіл.

Коли вони врешті наблизились до Раф-енд-Реді, попереду замиготіли де-не-де табірні багаття — це ар’єргард Стіва Лі дожидав наказу відступати. Якусь милю Скарлет довелося гнати коня в об’їзд через зоране поле, поки ті вогні не лишились уже геть позаду. А далі вона зовсім заблукала поночі й аж заплакала, що ніяк не може знайти добре знайомого їй вузького путівця. Коли ж кінець кінцем знайшла його, то кінь звалився в упряжі й хоч ти що хоч не підводився, навіть коли вони вдвох з Пріссі стали тягти його за гнуздечку.

Тоді Скарлет розпрягла коня, залізла, вся отупіла від утоми, в глибину візка й витягла зболені ноги. Мов крізь туман, вона пригадувала, як перед тим, коди сон склепив їй повіки, тихенько й несміливо озвалася Мелані:

— Скарлет, будь ласка, хоч краплю води!

Вона відповіла: «Води нема»,— і, ледве сказавши це, вже заснула.

А тепер стояв ранок, і світ був тихий і погідний, і на зеленому листі грали золоті скалки сонця. І ніде не було видно солдатів. Скарлет доймав голод, у горлі пересохло, затерплі ноги судомило, а над усе її брав подив, що вона, Скарлет О’Гара, яка звикла спати не інакше, як між лляними простирадлами й на м’якеньких пуховиках, могла заснути на голих дошках, мов рабиня після праці на полі.

Мружачи очі від сонця, вона глянула на Мелані й мало не зойкнула з переляку. Та лежала так непорушно, що Скарлет подумала: чи вона хоч жива? Виглядала вона геть як труп. Як труп мертвої старої жінки з виснаженим обличчям, з космаками темного волосся. Але потім Скарлет полегшено зітхнула, коли помітила, як ледь-ледь здіймаються її груди: Мелані таки пережила ніч.

Затінивши очі рукою, Скарлет розглянулася довкруг. Це ж вони пробули ніч під деревами чийогось садка, бо попереду між двома рядами кедрів звивалася під’їзна алея, притрушена піском і жорствою.

«Та це садиба Меллорі!» — подумала Скарлет, і серце в неї забилося з радості, що тут вона знайде друзів і допомогу.

Але все навколо повивала мертва тиша. Квітучі кущі, травник, та й уся земля були перетолочені колесами, копитами коней і людськими ногами. Вона подивилася в той бік, де стояв такий добре знайомий білий шальований будинок, але побачила там лише довгий прямокутник почорнілого гранітного підмурівку та два високі задимлені комини, що прозирали з-поза осмаленого листя дерев.

Здригнувшись, Скарлет тяжко зітхнула. Що, як і Тару зрівняли з землею і там теж панує мертве безгоміння?

«Зараз я не повинна про це думати,— кинулась вона себе переконувати.— Я не можу собі цього дозволити. Мене знов посяде страх, як я про це думатиму». Але мимоволі серце почало шалено гупати, і кожен його удар лунко закликав: «Додому! Швидше! Додому! Швидше!»

Треба було рушати далі — додому. Тільки спершу роздобути трохи їжі й води, передусім води. Скарлет розбуркала Пріссі. Та схопилася і стала розглядатись вибалушеними очима.

— Боженьку, міс Скарлет, я вже думала, що прокинуся в Землі Обітованій!

— Туди ти ще не скоро потрапиш,— відказала їй Скарлет, пробуючи трохи пригладити своє розкуйовджене волосся. І обличчя, і вся вона була вже волога від поту. Вона відчувала себе брудною і нечупарною, одяг поприлипав до шкіри, та й тіло ніби неприємно тхнуло. Сукня за ніч зім’ялася й пожмакалась, бо ж вона спала в ній, а такою втомленою і розбитою Скарлет ще ніколи в житті не бувала. Від незвичної напруги цієї ночі нили навіть такі м’язи, про існування яких вона й не здогадувалась, і кожен порух озивався гострим болем.

Скарлет подивилась на Мелані й побачила, що очі її розплющені — зовсім хворі очі, з гарячковим блиском, з темними дужками під ними. Мелані розтулила пересохлі губи й благально прошепотіла:

— Води...

— Вставай, Пріссі! — наказала Скарлет.— Сходимо до криниці по воду.

— Але ж, міс Скарлет! Може, там привиди? А то ще мертвяки?

— Ти в мене зараз і сама станеш привидом, як не злізеш з візка! — заявила Скарлет, в якої самої ледве стало сили спуститися на землю, тож вона не збиралася терпіти чиєсь там огинання.

У цю мить вона згадала про коня. Боже, ану ж кінь здох уночі? Він уже дихав на ладан, коли вона розпрягала його. Скарлет оббігла візок і побачила, що кінь лежить на землі. Якщо він здох, вона прокляне Господа Бога і тут-таки й собі ляже трупом. Хтось у Біблії точнісінько так і зробив. Послав прокляття Господу Богу й помер. Тепер вона чудово розуміла, що мусила відчувати та людина. Але кінь був живий — тяжко дихав, каправі очі ледь розплющені,— але живий. Отож трохи води