Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

Він чекав, поки минеться нудота, й думав: “Скільки людей, яких я знав, померли цього літа! Полковник Фрійлі — помер. А я досі й не усвідомлював цього. Чому?.. Прабабуся — теж померла. Справді-насправді. І важить не тільки це, але й… — Він затнувся на цій думці. — Але й я!.. Ні, мене вони вбити не можуть!..” — “Ще й як можуть, — заперечив якийсь голос у ньому самому. — Досить їм тільки захотіти, і хоч би як ти відбивався, хоч би як кричав, тебе накривають величезним ручиськом — і все…” — “Я не хочу вмирати!” — безгучно заволав Дуглас. “Хочеш чи не хочеш, а доведеться, — не вгавав той голос, — усе одно доведеться…”

За вікном кінотеатру сонце заливало сліпучим сяйвом якусь наче несправжню вулицю, несправжні будинки, людей, що рухались неприродно повільно, так ніби їх притискало до землі важке вогненне море палаючого газу, і Дуглас подумав, що тепер уже він таки повинен піти додому й докінчити отой останній рядок у своєму п’ятицентовому записнику: “…і я, Дуглас Сполдінг, колись маю померти”.

Хвилин із десять він усе не зважувався перейти вулицю, чекаючи, поки трохи заспокоїться серце, а на тому боці була Галерея розваг, і він бачив дивовижну воскову чаклунку, що сиділа, як завжди, у прохолодному запорошеному присмерку, тримаючи під рукою людські долі. Якась машина, проїжджаючи вулицею, кинула яскравий відсвіт у Галерею, там гойднулися тіні, і Дугласові здалося, що воскова жінка швидко кивнула головою, щоб він зайшов.

Він слухняно рушив на той поклик, а за п’ять хвилин вийшов з Галереї твердо впевнений, що не помре. Тепер, вирішив він, треба неодмінно показати чаклунку Томові…

— Зовсім як жива, — сказав Том.

— А вона й справді жива. Ось зараз побачиш. Дуглас проштовхнув у проріз монетку. Нічого не сталося.

Він загукав через усю Галерею до її власника, містера Чорні, що сидів на перевернутому дротяному ящику від содової води і саме підніс до рота вже спорожнену на дві третини пляшку з коричнево-жовтою рідиною.

— Гей! Щось негаразд із чаклункою!

Містер Чорні почвалав до них; очі його були сонно приплющені, віддих хрипкий і уривчастий.

— І з китайським більярдом негаразд, і з кінемаскопом, і з електричними стільцем “Страть себе за пенс”… — Він грюкнув кулаком по скляному ящику. — Гей, ти тамі Ану, оживай!

Чаклунка сиділа незворушно.

— Кожен місяць дорожче коштує її лагодити, ніж я на ній заробляю. — Містер Чорні витяг із-за ящика дощечку з написом “Несправна” й почепив її просто проти чаклунчиного обличчя. — Та негаразд не тільки з нею. Негаразд і зі мною, і з вами, з цим містом, з країною, з цілим світом! Пропади воно все пропадом! — І насварився кулаком на воскову жінку. — На смітник тебе! Чуєш, на смітник!

Він почовгав геть, важко опустився на свій ящик і помацав монетки в кишені фартуха, так ніби там у нього боліло в животі.

— Та ні, не може бути… не може вона зіпсуватися, — вражено мовив Дуглас.

— Вона ж стара, — заперечив Том. — Дідусь каже, вона стояла тут ще тоді, як він був малий, та й раніше теж. То колись же має вона гигнути…

— Ну прошу тебе, — пошепки звернувся Дуглас до чаклунки, — будь ласка, напиши що-небудь, хай Том побачить! — І нишком засунув у проріз ще одну монетку. — Будь ласка…

Хлопці припали до скла, і від їхнього віддиху воно взялося туманними плямами.

І раптом у глибині ящика зашурхотіло, задзижчало.

Чаклунка повільно підвела голову й подивилася на хлопців таким поглядом, що вони аж похололи, і водночас її ліва рука несамовито засіпалась над картами, то спиняючись на мить, то знов пориваючись далі. Та ось голова її похилилась, рука завмерла, машину затрусило, права рука почала соватися туди-сюди, шкрябаючи пером по карті, спиняючись і знову шкрябаючи, а перед тим, як остаточно заклякнути, так шалено шарпнулася, що аж забряжчали скляні стінки ящика. Потім з машини вихопився такий звук, наче вона задихнулась, ковзнуло якесь коліщатко, і в підставлені Дугласові долоні вилетіла малесенька ворожильна карта.

— Вона ожила! Вона знову ворожить!

— А що там на карті, Дуг?

— Те саме, що вона написала мені в суботу. Ось слухай…

І Дуглас прочитав:

— Гей-егей, круть-верть!

Тільки дурень кличе смерть!

Чи не краще танцювати,

Ніж в землі сирій лежати?

Чи не краще веселитись,

І крутитись, і вертітись,

І співати “Гей-егей”?

Хай іде все шкереберть!

Гей-егей, круть-верть!

— І оце все? — спитав Том.

— А внизу приписано: “Віщування: довге, веселе життя”.

— Ну, це вже краще! А мені вона поворожить? Дуглас укинув монетку. Чаклунка задвигтіла. В руки хлопцеві впала карта.

— Хто вибіжить звідси останній, той відьмине гузно, — недбало мовив Том.

Вони вилетіли з Галереї так швидко, що містер Чорні аж хекнув і затис у кулаках мідні центи — сорок п’ять в одному й тридцять шість у другому.

Надворі, у незатишному світлі вуличних ліхтарів, Дуглас і Том зробили жахливе відкриття. Карта була чиста — жодного напису.

— Не може бути!

— Заспокойся, Дуг. Просто випала чиста карта, а втратили ми всього один цент.

— Це ж не просто чиста карта й не просто один цент — ідеться про життя і смерть!

Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли нічні метелики, поблідлий від хвилювання Дуглас пильно розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то так, намагаючись добачити на ній якісь слова.

— У неї кінчилося чорнило.

— У неї ніколи не кінчається чорнило!

Дуглас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе в Галереї розваг. “Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і Галерея розвалилась. На цьому світі й так досить лиха: зникають друзі, людей убивають і ховають, — то хай хоч Галерея залишиться така, як є, ну, будь ласка…”

Тепер Дуглас збагнув, чому його так вабило до Галереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо все там було раз і назавжди усталене, все на своїх місцях, наперед відоме, певне й непорушне: блискучі срібні прорізи для монет; жахлива горила за склом, яку вічно вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще восковішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в’язниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в рух тим-таки мідним