Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

199

Перша театральна прем'єра «Руфіна і Прісцілли» відбулася щойно в 2001 р. — на сцені Дніпропетровського міського молодіжного театру-студії «Верим!».

200

Досі в критичний фокус, крім уже згадуваного конфлікту культур, потрапляв із цілого складного світу цієї драми хіба ще тільки образ Руфіна як героя трагічної вини (див.: Панков А. І., Мейзерська Т. С. Поетичні візії Лесі Українки: Онтологія змісту і форми. — Одеса: Астропринт, 1996. — С. 53) та носія екзистенційної самотности (див.: Доброносова Ю. Д. Семантико-екзистенціальна специфіка філософського дискурсу Лесі Українки: Історико-філософський аналіз / НАН України. Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди. Дис. на здобуття вченого ступеня канд. філософ. наук. — К., 2002).

201

Докладніше про це див.: Браун П. Тіло і суспільство: Чоловіки, жінки і сексуальне зречення в ранньому християнстві. — С. 58—70.

202

Цікаво, що, на думку К. В. Байнем, цей догмат значною мірою завдячує своїм існуванням якраз багатовіковій боротьбі ортодоксальної церкви з дуалістичною єрессю, від гностиків до катарів, — потребою, на противагу єретикам, виправдати тіло як твориво Боже, а не диявольське, — звідси й наполягання на воскресінні тіла фізичного, дарма що це питання так і лишилося чи не найслабшим пунктом усієї християнської догматики (докладніше про це див.: Bynum, Carolyn Walker. The Resurrection of the Body in Western Christianity. 200—1336. — New York: Zone Books, 1995; а також, у стислішому викладі: Bynum, Carolyn Walker. Fragmentation and Redemption: Essays on Gender and Human Body in Medieval Religion. — New York: Zone Books, 1992. — P. 239—297).

203

«Я знаю, — хоч сумна оселя наша, / бо в ній не чутно голосків дитячих, / — сумніш було б, якби дитячу душу / щодня тут катували батько й мати. / Коли б я рано й вечір научала / дитину промовляти «Отченаш» — / я знаю, ти б мовчав, але дитина / завважила б, що все бракує батька / в нас при молитві хатній, і спитала б: / «Чи татко мій — невірний?» А коли б / ти перед ларами поставив сина, / як вимага традиція латинська, / що мала б я робити? Я не знаю, / чи я б себе примусила мовчати, / і може б, син, відданий давній вірі, / «сектяркою» назвав би рідну матір. / І певно б нам прийшлося розлучитись / коли не тілом, то душею й серцем…».

204

Оскарження, що їх в «Адвокатові Мартіані» виставляють батькові Валент і Аврелія перед тим, як назавжди покинути його дім, вельми суголосні з підсумковим пасажем А. Солженіцина про радянське родинне виховання: «А якщо діти ваші ще малі, то треба вирішити, як їх правильніше виховувати: чи зразу видавати їм брехню за правду (щоб їм було легше жити) і тоді вічно брехати ще й перед ними; а чи казати їм правду — з ризиком, що вони спіткнуться, зірвуться, і значить тут-таки втлумачувати їм, що правда — убивча, що за хатнім порогом треба брехати, тільки брехати, от як тато з мамою. Вибір такий, що либонь і дітей мати не захочеш» (Солженицын А. И. Архипелаг ГУЛАГ. 1918—1956. В 3 т. — Т. 2. — Москва: Сов. писатель, 1989. — С. 599).

205

Зеров М. Вказ. праця. — С. 410.

206

Докладніше про це див.: Дарнтон Р. Історія читання // Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка; Пер. з англ. — К.: Ніка-Центр, 2004. — С. 214—217.

207

Що це був свідомо обраний метод, свідчить у своїх спогадах і К. Квітка: «Не раз казала, що як писати з якої історичної епохи, то треба її добре простудіювати по джерелах, а потім забути, і аж тоді починати писати що з того життя» (Квітка К. На роковини смерті… // Спогади… — С. 238).

208

Порівняння це не випадкове — О. Косач-Кривинюк пише, що в дитинстві Леся «дуже любила танцювати <…>. Потім же вона не раз казала, що коли чує музику до танцю, то їй робиться дуже сумно і хочеться плакати» (Леся Українка. Хронологія… — С. 42). Судячи з того, яке величезне місце посідає танець в її творах (ця тема теж давно вартує окремої розвідки!), йдеться про дещо більше, ніж звичайну письменницьку літературну «компенсацію» ще одного хисту, через хворобу неможливого до зреалізування, — а саме, про розроблений і щедро вживаний, поруч із словесним, — тілесний «код виразности». Вакхічний танок Неріси перед Меценатом («Оргія»), фанданго Анни з Дон Жуаном на балу в де Апьваресів («Камінний господар»), сольна санжарівка Оксани в московському теремі («Бояриня»), «дикі танці» Мавки з Перелесником («Лісова пісня»), «кругях» і «гречка» челяді в панському дворі («Приязнь»), навіть «вальс із вуалем» Люби Гощинської в сцені божевілля («Як ви казали: любов — се балерина! Значить, я балерина» [sic! — курсив мій. — О. З.]) — все це жодним чином не декоративні сцени задля пожвавлення дійства, а найбезпосередніша пряма мова тіла героїв, не відчитавши семантики якої, не можна сподіватись на повноцінне розуміння тексту. Танець у Лесі Українки завжди знаковий, у її дискурсі він відіграє ту саму роль, що жест-signum у лицарсько-середньовічній культурі, — він так само «комплементарний» до слова (самого слова замало!) і так само промовисто вказує на «ритуалізовану тілесність» (див.: Шмітт Ж.-К. Сенс жесту на середньовічному Заході. — Харків: Око, 2002. — С. 124—150), точніше — на родову культурну приналежність танцюючого тіла.

209

Те, що вона «для громадського добра» мусила покласти чималий шмат життя на суто «просвітительську» літературну працю (від статей і рефератів до «популярних брошур для народа»), аж ніяк не заперечує сказаного, надто коли пам'ятати, яким моральним хрестом була для неї ця «громадська повинність» — як для Річарда Айрона («У пущі») чи Орфея («Орфеєве чудо») мулярські роботи. К. Квітка згадує, що такими зобов'язаннями «Леся завжди дуже тяготилася <…>, казала, що не вміє зовсім нічого писати популярного і для практичного вжитку, що це її дуже томить, далеко більше, ніж писання белетристики і поезії…» (Спогади… — С. 246; курсив мій. — О. З.). Звісно, всякий, за Сковородою, «несродний труд» завжди «томить», але й оцінювала себе Леся Українка в цьому випадку зовсім об'єктивно: вона справді того «не вміла». Всі її «просвітницькі» тексти — хоч, розуміється, висококваліфіковані, і цікаві й важливі для ілюстрації її поглядів, — разюче тратять на інтелектуальному, ба й стилістичному, блиску в порівнянні не то з її власними листами (особливо