Читати книгу - "Ціна помилки, Ruslan B"

– Ой ти скромняшка – засміялась Віка – Навіть би і не думала.

– Так, так … І заглядав на хлопців – якось промимрив Радик.

             Вони сиділи довго. Згадували минуле. Розмова затягувалася. На місто вже давно впала темінь ночі. Годинник показував уже пів на дванадцяту. Радик був сп’янілиим як ніколи. Його швидко розвело. Віка ще не бачила його таким. Це трохи дивно виглядало але дівчина все ж мовчала. Вона не хотіла нічого говорити напроти при сторонніх, хоч і їй це не зовсім подобалося. Звісно, Радик взяв її з собою до друга. Він їй довіряє і любить. Та все ж. Він інший. Не такий вже й недосяжний супер герой, як виглядав тоді коли їх погляди зустрілися вперше. Чому саме так? Чому він показує їй свою звичайну людськість? Вона ж його так боготворила, так високо ідеалізувала. Принаймні їй це здавалося. Та дівчина навіть не думала перечити йому. Попри все Радик був її єдиним і коханим і другом. Саме це відчуття потрібності колись врятувало її від повного морального упадку. Саме цей погляд змушував мінятися і через не хочу йти до нового образу. Саме його слова були єдиною підтримкою в цілому світі. А ким була для нього вона? Все і так було зрозуміло. Але все ж. у дівчині закрадалися нотки недовіри. Для чого вона Радикові? Ну от реально, для чого? Вона юна студентка, зелена, далека ще від усього. А він – зірка, має багато знайомих, може отримати все що хоче. Ну от в принципі і вся різниця. Але ж яка велика, мов прірва. Прірва, що розділяє ці два світі. І що тільки їх поєднує? Дивно але тільки справжня любов може поєднати непоєднане. Але чи була це любов? Вона дивилася на свого Радика, а всередині її мучили різні думки. Так часто буває, зверху людина ніби виглядає спокійна, тиха, весело щось розповідає а що робиться в її середині в той час ніхто не знає. І це найбільша таємниця людини.

               Раптом Радик згадав, що гості мають мати честь.

– Знаєш, Андрій, було добре все. Приємно сидіти, щось згадати... Але треба додому їхати…

– Ти куди зібрався? Радик, ти випив, втомлений. Тут переночуєте а завтра поїдете.

– Ні, ти що … Якби я сам то так… А дівчинка має бути дома вчасно.

– Ні, ну Радик, може і справді, ти трохи не тверезий. А їхати в ночі…

– Вікусю ти що, я не хочу… Ми легенько поїдемо. А там ти поведеш

– Ну добре.. Нехай буде… – погодилась дівчина.

              Дорога була мокра. Не давно пройшов дощ. Траса була порожня. В таку пору на трасі мало, дуже мало машин. Джип Радика набирав швидкість. В салоні грала легенька музика. Радик любив за рулем слухати музику. Вони час від часу цілувалися. Радик відчував, що він втрачає пильність. Але мовчав. Він кілька разів встигав в останній момент викрутити кермо. Вести машину ставало що раз важче. Він вже не вперше вів машину під градусом. Але тут був перебор. Він уже не міг тримати руль. Очі по малу злипалися. В голові було цілком порожньо. Вони мчали уже на досить великій швидкості.

           «Боже, щось не так. Це ж реально не швидкість. Я і швидше їздив, і пив теж…. Але ж чорт забирай… Я ледь тримаюся.. головне лише, щоб Віка нічого не зрозуміла… Як я її люблю… Ще почне переживати…Господи, все… Чесно, якщо все буде добре більше не питиму за кермом… Обіцяю».

– Ти знаєш сонце, я люблю тебе. Чесно. Просто іноді я надто втомлений щоб сказати…

– Я знаю. Ти не мусиш пере до мною сповідатися.

– Ні сонце, мушу. Ти маєш право знати, що я не такий класний як виглядаю.. Я гуляв, кидав, я був боягузом… я…

– Ти просто п’яний.

– Ні, я справді був таким… Ти знаєш …Я напевне не мав права бути з тобою ніколи… Колись я любив одну дівчину… і це…

– Радик дивися на дорогу краще – перебила дівчина. Вона бачила, що він уже кілька разів відволікаючись на розмову втрачав увагу.

– Дякую, я пам’ятаю. Ти просто не хочеш зі мною говорити… і я розумію…

– Просто хочу щоб ти не втрачав пильності. Я тебе люблю. Радику. Ти у мене один. Можеш не боятися. Ти просто будь собою і все.

– Знаєш, іноді мені здається, що я сходжу з розуму. Особливо там. Там без тебе. Там так одиноко. Віка, просто іноді не знаю, що насправді відчуваю до себе. Я ненавиджу деколи себе. Ненавиджу, бо не вірю в себе давно. Бо давно став чужий собі. Бо живу ніби в іншій реальності. Я не вірив, що мене хтось любить, що я комусь потрібен. Чесно.

– Та ну. Ти ж актор, письменник, ти зірка…

– Я лише бідний, нещасний, самотній і втомлений хлопчик… я не зірка.. Я лише хлопчик Вікусю.

– Та перестань. Ти ж не поганий як про себе кажеш… Ти просто втомився сьогодні. От і все.

– Можливою Але попри все … Я говорю правду…

              Дівчина поцілувала його в щоку. Було замітно як з краю ока потекла сльоза. Рука здригнулась. Але чому. Невже він плаче.

           Машина рухалася з великою швидкістю. На дорозі не було нікого. Залишалося уже досить не далеко до рідного міста. Ще кілька кілометрів і все. Вони обоє були втомлені. Дуже втомлені. Вікторія відкинулася в кріслі і заснула. Їй снилося як вони разом гуляють десь біля моря. Вони були щасливими. Тільки він, тільки вона. Якесь не зрозуміле тепло її огорнуло цілу. І дівчина тонула в цьому не зрозумілому відчуті. Якась не видима рука її обнімала. І дівчина відчувала якусь дивну легкість, спокій, теплоту. Раптом, вона почала відчувати як падає в якусь прірву. І дівчина забулася.