Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

розвинути свою думку, проте обвинувачення мало право заперечити й тут-таки скористалося з нього, пославшись на те, що закон штату Канзас не передбачає іншої відповіді на поставлене запитання, крім «так» чи «ні». Суддя задовольнив протест, і свідка відпустили. Коли не вважати захисного слова до присяжних, що мало бути виголошене другого дня, свідченням психіатра й скінчився захист Гікока. Тепер настала черга Смітового адвоката, старого Артура Флемінга. Він виставив чотирьох свідків: велебного Джеймса Е. Поуста, протестантського священика тюрми штату Канзас; індіанця Джо Джеймса, приятеля Перрі, що приїхав того ранку автобусом із свого глухого закутка на Далекому Північному Заході, відбувши день і дві ночі в дорозі; Дональда Каллівена, з яким Перрі разом служив в армії; і, нарешті, того ж таки доктора Джонса. Перші троє були так звані «особові свідки»: їхні свідчення мали на меті виявити деякі людські чесноти обвинуваченого. Та пощастило їм у цьому не дуже, хоч кожен і встиг сказати кілька добрих слів, перш ніж обвинувачення затулило їм роти своїми енергійними протестами, посилаючись на те, що такі суб’єктивні твердження «неправосильні, неістотні й не стосуються справи».

Джо Джеймс, темноволосий, смуглявіший навіть за Перрі молодик невисокого зросту, що в своїй вицвілій мисливській сорочці й мокасинах немовби тільки-но вийшов з темної лісової хащі, повідомив суд, що обвинувачений час від часу жив у його домі — загалом понад два роки.

— Перрі був славний хлопець, усі сусіди його любили. Не пригадую жодного випадку, щоб він вчинив негаразд...

На цьому його і перепинили. Так само спинили й Каллівена, коли той сказав:

— За той час, що ми разом служили в армії, Перрі показав себе хорошим товаришем.

Велебний містер Поуст протримався трохи довше, бо не намагався прямо хвалити обвинуваченого, а в прихильному тоні розповів про свою зустріч з ним у Ленсінгу.

— Уперше я побачив Перрі Сміта, коли він прийшов до мого кабінету при тюремній церкві зі своїм малюнком — портретом Ісуса Христа, намальованим пастельним олівцем. Він приніс його мені для церкви. Той портрет і досі висить у мене в кабінеті.

— Ви маєте фотографію з нього? — спитав Флемінг.

Священик мав їх повний конверт, та коли він видобув ті знімки з очевидним наміром передати присяжним, Логен Грін ураз підхопився з місця.

— Дозвольте сказати, ваша честь, це заходить аж надто далеко...

І його честь подбав, щоб далі це не зайшло.

Викликали доктора Джонса, і після тих самих попередніх формальностей, що й за першої його появи, Флемінг поставив йому головне запитання:

— Із ваших розмов з Перрі Едвардом Смітом та спостережень над ним склали ви собі певну думку щодо того, чи усвідомлював він різницю між добром і злом, коли чинив злочин?

І знову суддя нагадав свідкові:

— Відповідайте «так» чи «ні». Маєте ви певну думку?

— Ні.

У залі здивовано зашепотілися. Флемінг, і сам здивований, сказав:

— Поясніть присяжним чому.

Грін заявив протест:

— Свідок не має певної думки, і цим усе сказано.— Що цілком відповідало законові.

Вищий світ округи Фінні ігнорував судовий процес («Негоже виказувати цікавість до таких речей»,— пояснила дружина одного багатого фермера). Проте на останньому засіданні поряд з простими громадянами можна було побачити й чимало місцевих «стовпів суспільства». Своєю присутністю вони немовби засвідчували повагу до судді Тейта і Логена Гріна — визнаних членів їхньої касти. Кілька лав заповнили приїжджі юристи, дехто з досить далеких округ. Їх особливо цікавило Грінове заключне слово до присяжних. Грін, малий на зріст чоловік з люб’язними манерами й непохитною вдачею, якому вже давно перейшло за сімдесят, має гучну славу серед колег, що захоплюються його акторським хистом і, зокрема, гострим, наче у коміка в нічному кабаре, чуттям публіки. Досвідчений криміналіст, він звичайно виступає в ролі захисника, але цього разу власті штату призначили його спеціальним помічником Дуейна Веста, бо відчувалося, що молодий окружний прокурор ще не готовий провести таку справу без кваліфікованої підтримки.

Та, як і більшість улюбленців публіки, Грін мав виступити на завершення програми. А перед тим присяжні вислухали помірковані настанови судді Тейта і підсумкове слово окружного прокурора.

— Чи може бути у вас хоч найменший сумнів щодо вини підсудних? Ні! Незалежно від того, хто з них натискав курок рушниці Річарда Юджіна Гікока, обидва вони однаково винні. Існує лиш один спосіб назавжди убезпечити нашу країну від цих людей. Ми вимагаємо найвищої міри покарання — страти. Цю вимогу диктує не жадоба помсти, а розсудлива обачність...

Далі виступили представники захисту. Промова Флемінга, що її один журналіст назвав «тихим словоблудством», скидалася часом на сумирну церковну проповідь:

— Людина — не тварина. Вона має тіло і має безсмертну душу. І я не вірю, що нам дано право руйнувати її тіло, цей храм, в якому міститься душа...

Гаррісон Сміт так само звертався до гаданих християнських почуттів присяжних, але за головну тезу обрав хибність смертної кари як такої:

— Це пережиток варварства. Закон учить нас, що вбивство — злочин, а тоді сам дає поганий взірець, майже такий самий ганебний, як і злочин, що його карають. Штат не має права застосовувати таку покару. Вона не досягає, мети. Вона не запобігає злочинам, а лише знецінює людське життя і призводить до нових убивств. Єдине, чого ми просимо, це милосердя. Я певен, що довічне ув’язнення — не така вже й велика ласка...

Мало хто слухав його уважно. Один присяжний, неначе розімлівши від позіхань, що раз по раз долинали звідусіль, сидів посоловілий, і щелепа його так одвисла, що до рота вільно залетіла б муха.

Грін розбуркав усіх.

— Панове,— почав він, виступаючи без нотаток,— ви щойно почули два настійних заклики до милосердя щодо обвинувачених. Мені здається великим щастям, що наші високообдаровані захисники, містер Флемінг і містер Сміт, не були тієї фатальної ночі в будинку Клаттерів. Їхнє щастя, що вони не мали нагоди бути там і закликати до милосердя щодо приреченої на смерть сім’ї. Бо тоді... тоді ми знайшли б уранці не чотири трупи, а більше...

У дитинстві, в рідному Кентуккі, Гріна прозивали Ружею — за рожевий колір веснянкуватого обличчя. Тож і тепер, коли він став перед присяжними, свідомість власної ваги запалила його обличчя, і воно вкрилося рожевими плямами.

— Я не маю наміру вступати в теологічну дискусію.