Читати книгу - "Історія Лізі"

Аменда подивилася на неї зі зверхньою усмішкою і зійшла східцями ґанку вниз. Брьохаючи по воді, вона пройшла кілька кроків подвір’ям, підняла невелику статуетку феї, що охороняла кущі троянд, і взяла запасний ключ, який був схований під нею. Та коли вона нахилилася, щоб його підняти, то скористалася з нагоди й потерла листа від Чарлі Коріво об свою прикриту зеленою піжамою дупу.

Не думаючи більше про те, що Джим Дулей може спостерігати за ними з лісу, взагалі не думаючи більше про Джима Дулея, Лізі сіла на ґанку й тепер лише тонко попискувала від сміху, бо в неї зовсім не залишилося у грудях повітря. Вона так сміялася у своєму житті лише раз або двічі, коли ще був живий Скот, а може, й узагалі ніколи.

12

На автоматичному відповідачеві Амендиного телефону був лише один запис, і він був від Дарли, а не від Дулея.

— Лізі! — вигукувала вона у стані радісного збудження. — Я не знаю, що ти зробила, але це грандіозно! Ми в дорозі до Деррі! Лізі, я тебе люблю! Ти геній!

Вона почула, як Скот каже Лізі, та ти просто геній, і її сміх почав згасати.

Амендина пушка виявилася револьвером марки «Патфіндер-22», і коли Аменда подала його Лізі, він уклався в її руку так зручно, ніби був виготовлений за її особистим замовленням. Аменда тримала його в коробці для черевиків на верхній полиці стінної шафи у спальні. Лізі вистачило легенького натиску пальцем, щоб обернути барабан.

— Ісус подбав про нас, Мендо, револьвер заряджений!

Так, ніби Хтось Там Угорі розгнівався на Лізі за її блюзнірську репліку: небо несподівано розкрилося й полив черговий дощ. За хвилину по шибках вікон та по водостічних ринвах залопотів град.

— Що робити самітній жінці, коли до неї вривається ґвалтівник? — запитала Аменда. — Навести на нього незаряджений револьвер і гукнути: Бабах!? Лізі, допоможи мені його застебнути, гаразд? — Аменда надягла джинси, а тепер підставила Лізі свою худу спину, щоб вона застебнула їй ліфчик. — Щоразу коли я намагаюся це зробити, мої руки мало не вбивають мене. Тобі треба було занурити мене бодай один раз у твоєму озері.

— Я мала досить мороки, щоб забрати тебе від нього, й мені було не до того, щоб охрестити тебе в ньому. Богу дякувати, мені це вдалося, — сказала Лізі, застібаючи гачки. — Ти не хочеш одягти свою червону блузку з жовтими квітами? Мені вона дуже подобається на тобі.

— Вона показує мій живіт.

— Амендо, в тебе немає живота.

— Він у мене є — навіщо, в ім’я Ісуса, Марії та Йосипа-теслі, ти витягаєш кулі?

— Щоб я не відстрелила собі коліно, — сказала Лізі, опустивши кулі в кишеню джинсів. — Я заряджу його потім.

Хоч вона й не була певна, що зможе навести його на Джима Дулея і натиснути на спусковий гачок. Певно, для цього їй треба буде згадати про свій консервний ніж.

Але ж ти хочеш його позбутися. Так чи ні?

Безперечно, хоче. Він знущався з неї. Це по-перше. Він був небезпечний. Це по-друге. Вона не могла довірити цю роботу нікому іншому — це по-третє й, мабуть, усе. Проте вона дивилася на «Пагфіндер» із якимсь зачаруванням. Скот досліджував вогнепальні рани, пишучи один зі своїх романів «Мощі», вона була в цьому певна, — і вона зробила помилку, заглянувши в його папку, де було дуже багато бридких фотографій. Тільки тоді вона зрозуміла, як пощастило Скотові того дня в Нешвілі. Якби куля Коула влучила в ребро й роздробила його…

— А чом би нам не взяти його з собою в коробці для черевиків? — запитала Аменда, надягаючи просту теніску (з написом ПОЦІЛУЙ МЕНЕ ТАМ, ДЕ СМЕРДИТЬ, — ЗУСТРІНЬ МЕНЕ В ПУЦІ) замість тієї блузки з ґудзиками, яка подобалася Лізі. — Там, у коробці, є також запасні кулі. Ти можеш перев’язати її, поки я дістану м’ясо з морозильника.

— Звідки він у тебе, Мендо?

— Його подарував мені Шарль, — сказала Аменда. Вона обернулася, схопила гребінець зі свого туалетного столика, подивилася в дзеркало й люто встромила його у своє волосся. — Торік.

Лізі поклала револьвер, такий схожий на той, з якого Ґерд Аллен Коул стріляв у її чоловіка, назад у коробку для черевиків і подивилася на Аменду в дзеркалі.

— Я спала з ним двічі, а іноді й тричі на тиждень протягом чотирьох років, — сказала Аменда. — Тобто ми мали з ним інтимні стосунки. Ти згодна, що це були інтимні стосунки?

— Так.

— Я також прала його труси протягом чотирьох років і зішкрябувала лупу з його скальпа раз на тиждень, щоб вона не сипалася на плечі його чорних костюмів, і не ставила його в незручне становище, а я думаю, що ці речі збіса набагато інтимніші, аніж трахання. А ти як думаєш?

— Думаю, ти близька до істини.

— Ще б пак, — погодилася Аменда. — Чотири таких роки, і я одержую листівку Голмарк як відшкодування за розрив. Що ж, я можу тільки побажати йому щасливого життя з тією жінкою, яку він знайшов собі в Сін-Джині.[73]

Лізі відчула радісне збудження. Ні, вона не думає, що Аменду треба було викупати в озері.

— Зараз я дістану м’ясо з морозильника, і ми поїдемо до тебе, — сказала Аменда. — Я помираю з голоду

13

Сонце виглянуло з-за хмар, коли вони під’їхали до крамниці Пейтла, навісивши над дорогою перед ними райдугу, схожу на казкові ворота.

— Ти знаєш, чого мені хотілося б на вечерю? — запитала Аменда.

— Ні, не знаю.

— Добру порцію начинки для гамбургерів. Я не думаю, що ти маєш їх у себе вдома, чи не так?

— Я їх мала, — сказала Лізі, винувато всміхаючись, — але я з’їла їх.

— Зупинися біля Пейтла, — сказала Аменда. — Я куплю коробку.

Лізі зупинила машину. Аменда наполягла, щоб вони взяли з собою її домашні гроші, які вона тримала на кухні у великому синьому глекові, й тепер вона дістала звідти пожмакану п’ятірку.

— Ти що їстимеш, Лізі?

— Усе що завгодно, крім чизбурґера, — відповіла Лізі.

XIV

Лізі і Скот

(Люба моя дитино)

1

О чверть на восьму того вечора Лізі мала передчуття. То було не перше передчуття в її житті; вона вже мала принаймні два інші. Одне в Баулінґ Ґрін, незабаром по тому, як вона увійшла до лікарні, куди забрали її чоловіка після того, як його було поранено під час урочистої церемонії, організованої англійським факультетом. І, безперечно, вона мала таке передчуття того ранку, коли вони збиралися летіти до Нешвіла й вона розбила