Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Попереду розкинулася Лосинівка. За деревами виднілися хати. Був ясний тихий день, щебетали птахи, над дахами домів куріли ранкові димки. І здавалося, що ніщо тут не нагадує про війну, про те, що на цій землі, де все оживало й пробуджувалося під весняним сонцем, ллється кров, і вітер зненацька може донести чад недалеких згарищ.

Помахом руки Шевирьов покликав Коломійця і Дмитрієнка. Вони під'їхали мовчки, як і командир, уважно й насторожено вдивляючись у панораму сільської околиці. Насуваючи папаху на очі, Шевирьов показав нагаєм на дорогу. Рвучко кинув:

— Значить, так. Одним махом — до центру. Тобі, Григорію, спішитися біля школи й тримати фашистів вогнем кулемета. У школу не потикайся, твоє діло не дати їм вийти з казарми. І крапка! Ясно?

Дмитрієнко кивнув, скинув з-за спини свою СВТ, почепив ремінцем на шию. Коломієць повернув коня до ескадрону. Партизани в сідлах розтяглися уздовж ріденької придорожньої посадки.

Ось так, серед дня, вони могли і не рискувати, могли б полишити Лосинівку осторонь, прослизнути повз неї. Як не є, райцентр, з комендатурою, з невеликим, однак все ж гарнізоном, що розташувався у приміщенні ніколи. Та в чому ж тоді сенс рейду партизанського ескадрону, якщо всюди він пробиратиметься потай, перелісками та байраками, не наважуючись «потурбувати» ворога, ховаючись від людських очей? Ні, зовсім не заради того, щоб крадькома посуватися у нічній темряві, вів Сашко Шевирьов своїх кіннотників походом по районах Чернігівщини, захоплених окупантами. Не заради того!

— Впе-ррред! За мною!

Білий присів, смикнувся, вихопив Шевирьова на той бік посадки. За Сашковою спиною чувся важкий тупіт. Пальці стискали рукоятку маузера. Типи, рублені стіни, дерева садків швидко неслися навстріч. Партизани висипали із завулка. Група вершників, разом із Дмитрієнком, відділившись, круто завернула ліворуч і поскакала до школи, а ескадрон, не зупиняючій)., мчав по широкій центральній вулиці села до майдану.

… Постріли й кулеметні черги біля школи згасли. Над Лосинівкою в кількох місцях здіймався дим. Тупіт партизанських коней стихав вдалині.

І знову — степ, переліски, мовчазні села й хутори. Переходи і вночі, і вдень. Короткі сутички з гітлерівцями. Поліцайня, що розбігалася, охоплені жахом старости, всіляка нечисть. І молоді сільські юнаки, котрі хапають за стремена, з надією зазирають в очі Шевнрьову.

— Товаришу командир, візьміть до себе! Як батька рідного просимо, візьміть… Фашисти хати палять, людей вішають, на німецьку каторгу женуть… У нас і коні є. Візьміть…

— Гаразд! Із зброєю вмієте ладнати? Хай буде так, пристроюйтеся… Та глядіть мені, хто боягузом виявиться, хай не ображається. Гей, товаришу Коломієць, видай новеньким гвинтівки з трофеїв!

Поповнювалися в рейді людьми, посувалися хитромудро заплутаним маршрутом, змінюючи напрямок, перетинали межі районів, з кожним днем наближаючись до Ніжина.

План командування партизанського загону «За Батьківщину!» був нескладний. Ранньої весни 1943 року загін, що нараховував понад сімсот бійців і все ще не мав зв'язку з Великою землею, трьома групами вийшов з лісів Бобровицького району й розпочав рейд по території напівстепової південно-східної Чернігівщини, щоб з часом знову зібратися разом у наміченому пункті — в селі Кукшині. Група на чолі з молодим партизаном, колгоспником із села Кобижча Михайлом Дешком, вирушила в обхід Ніжина ліворуч. Другу групу повів командир загону капітан Іван Бовкун, кубанець, кадровий військовий, чоловік твердий і рішучий. Третя група, наймобільніша — кіннотники Шевирьова — як було домовлено, мала подолати найдовший шлях до Кукшина, обійшовши Ніжин праворуч. Шевирьов знав, що його вершникам доведеться пробиватися густонаселеним краєм, рейдувати майже на відкритій місцевості, на виду у гітлерівських гарнізонів. Крім того, перед ними пролягали залізниці на ділянках Київ — Бахмач і Яготин — Кобижча. Все вирішували швидкість, маневр і несподіваний наскок. І Шевирьов, ніде не затримуючись, вже залишив позаду Бобровицький, Носівський, Куликівський райони. Випереджаючи ескадрон, по селах котилася чутка: якась радянська кінна частина прорвалася через лінію фронту й наганяє жаху на фашистів, і командує тою частиною старий козак, генерал, і не сьогодні, так завтра він поверне на Чернігів.

А «генерал», якому щойно стукнуло двадцять п'ять, чуючи про все це, хмурився, щоб приховати знічення. Не дуже йому хотілося признаватися, що друзі-партизани, котрі жартували над ним в загоні, були близькі до правди. Хоча Саша й справді почав війну в сідлі і навіть носив сержантські «трикутники» та емблему кінноти в петлицях, однак в «козаки» він таки дійсно потрапив з волі й фантазії якогось армійського писаря, котрий уявив собі місто Краснодон, звідки Сашко був родом, тим привільним Красним Доном, де люди з дитинства стають відчайдушними рубаками.

До служби в армії Шевирьову жодного разу не довелося сідати на коня. Навчався в гірничо-ремісничому, потім працював на шахті… Смушкова папаха, шкірянка, ремінний нагай — все це для партизанського командира начебто й звичайне. Та якщо на відвертість, то зовсім не випадковий цей командирський комплект — адже були книги про громадянську війну, а скільки разів хлопчаки з шахтарського міста проривалися в кінотеатр, щоб подивитися «Чапаєва». Однак маузер в дерев'яній коробці — він вже не з книжок, його металева вага стала звичною для руки, і кулі, що тьохкають щодня, також справжні й разять на смерть. І он ті закіптявілі, чорні димарі, що вдалині видніють, то теж не з кіноекрана — страшна дійсність. Там стояв хутір, жили люди, а німці все дотла спалили, тільки димарі та печі й зосталися.

Білий пряде вухами, тремтить шкірою на загривку. Неспокійний. Розумний кінь. Раніш, ніж сам вершник, чує небезпеку. Шевирьов звичним рухом висмикує з-за пояса папаху. Так і є… Два вершники з передового дозору скачуть назустріч ескадронові.

— У вибалку ворожий обоз! Дванадцять фур. І шість верхами, здається, мадяри.

Папаха насунута на брови. Поводи — у лівій руці, маузер — у правиці. Шевирьов махає маузером в напрямку узвишшя.

— Кулемет — туди! Відтинати їх від переліску. Ескад-рр-о-он, за мною!

Втративши одного вершника, мадяри встигають щезнути в ліску. Німці-обозники заметалися, безладно відстрілюються.