Читати книгу - "Історія України. Посібник"

16.2. Соціально-економічний розвиток України

У середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей у єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічності. По-перше, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках — затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо. По-друге, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами. По-третє, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Проте, крім цього, необхідно було вирішити ще два завдання: нагоду-мати, одягти людей, підняти їхній культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва новітніх нидів озброєнь.

Оскільки достатніх фінансових та матеріальних ресурсів для одночасного вирішення цих завдань не було, командно-адміністративна система вирішувала цю проблему в традиційному для себе стилі: визначила головне серед вказаних завдань та відповідну систему пріоритетів. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому (1953) Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. На пріоритетність вирішення цього завдання вказує той факт, що за 12 років (1953–1964) відбулося 11 пленумів ЦК КПРС та 14 пленумів ЦК КПУ з питань розвитку сільського господарства. Слід зазначити, що домінування пріоритетності над пропорційністю та раціональністю в розпиткові народного господарства, як правило, призводило до серйозних деформацій та диспропорцій. Проте це в перспективі. У середині ж 50-х років сільське господарство саме завдяки пріоритетності його розвитку вперше за довгі роки стало рентабельним. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954–1958 pp. порівняно з попередньою п'ятирічкою зросла на 35,3 %. Вагому роль у цьому відіграли насамперед підвищення продуктивності праці та врожайності. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954–1958 pp. майже на 20 %, цукрових буряків — удвічі, виробництва м'яса — більш як у два рази, молока — втричі.

Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією низки чинників:

1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві. Протягом 1952–1958 pp. закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, на картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза;

2) створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок та ін.);

3) здійснення переходу (хоча і непослідовного) від жорсткого планування до поєднання централізованого планування з господарською самостійністю колгоспів та радгоспів;

4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства. Якщо 1951 р. для забезпечення МТС УРСР тракторами та іншими машинами держава витратила 686 млн. крб., то 1957 р. — 1678 млн. крб., тобто у 2,4 раза більше. Було значно збільшено асигнування на потреби колгоспів і радгоспів — протягом 1951–1960 pp. капіталовкладення держави у сільське господарство республіки зросло в 6 разів порівняно з роками четвертої п'ятирічки;

5) підвищення освітнього рівня керівників сільськогосподарського виробництва. Якщо 1953 р. серед керівників колгоспів України вищу освіту мали лише 3 %, середню спеціальну — 19 %, то 1960 р. 65, 5 % керівників колгоспів мали вищу та середню спеціальну освіту.

Позитивну роль відіграли також і застосування нових технологій, і заохочення використання зарубіжного досвіду, і отримання колгоспниками паспортів та ін.

У 1958 р. Україною прокотився золотий дощ державних нагород: республіку та її 15 областей було нагороджено орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Це був рік тріумфу та ейфорії. Безумовно, порівняно з попереднім періодом успіхи в розвитку сільського господарства були. Проте вони були б ще вагомішими та тривалішими, якби офіційна політика була послідовнішою. Візьмемо для прикладу лише один аспект — еволюцію державної політики щодо особистих підсобних господарств. Після смерті Сталіна — певне послаблення податкового пресу, відміна обов'язкових поставок державі тощо. Та вже 1955 р. у два рази зменшено розміри присадибного господарства; 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримання худоби в містах та робітничих селищах. Ще 1956 р. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко одержували на трудодні, вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954–1964 pp. поголів'я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників в Україні скоротилося на 14 %, поголів'я свиней — на 20 %, а овець і кіз — на 53 %.

Об'єктивна необхідність кардинальних змін в економіці та невпинне зростання в процесі реформ суб'єктивного фактора (насамперед впливу самого Хрущова) зумовили появу волюнтаристських, нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики визначилися щонайменше три такі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.

Першою надпрограмою, яку було започатковано на лютнево-березневому (1954) Пленумі ЦК КПРС, стало освоєння цілинних земель, її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28–30 млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Вагому частину матеріальних та людських ресурсів для виконання цілинних проектів забезпечила Україна. Вже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено першу групу українських механізаторів. Тільки 1954–1956 pp. за комсомольськими путівками з республіки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Склад трудових колективів радгоспів, що утворилися на цілинних землях, майже повністю формувався з переселенців з України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи цілинних районів Казахстану отримали до 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовлених на підприємствах України.

Економічна виправданість та ефективність ставки на освоєння цілинних земель неоднозначно оцінювалася як па рівні планів, так і на рівні одержаних результатів. Так, Молотов на противагу Хрущову вважав за доцільніше вкласти кошти в піднесення сільського господарства Центральної нечорноземної смуги Росії та України. Неоднозначна оцінка наслідків освоєння цілинних земель й істориками. Поряд з традиційною позитивною оцінкою цих процесів існує думка, що освоєння цілини зашкодило переходу сільського господарства на шлях інтенсифікації. Історик-аграрник І. Русинов переконаний, що приріст врожайності зерна по СРСР навіть