Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

вгамувалося. Та в мене й досі душа не на місці. Щодо Діка, то з ним я не багато зналася, а от з Перрі ми таки добре заприязнились. Того дня, коли він почув присуд і його привели назад у камеру, я зачинилася в кухні, щоб не бачити його. Сиділа біля вікна й дивилася, як люди виходять із суду. Та коли всі розійшлись і я взялася мити посуд, то почула, що він плаче. Я ввімкнула радіо. Щоб не чути його плачу. Але все одно чула. Він плакав, як дитина. До того він ніколи не журився, навіть і взнаки не давав. Що вдієш, пішла я до нього. До дверей камери. Він простяг руку за грати, хотів, щоб я її подержала. І я взяла його за руку, а він тільки й сказав: «Як мені соромно!» Я хотіла послати по отця Губо... тоді сказала, що завтра зранку приготую йому рис по-іспанському... Але він лиш міцніше стискав мою руку.

Як на те, саме того вечора нам довелося залишити його. Ми з Вендлом майже нікуди не ходимо, а тут давно вже пообіцяли одним знайомим, і Вендл вважав, що не можна порушувати слова. І все ж я ніколи не пробачу собі, що покинула його самого. Другого дня я таки приготувала йому той рис, але Перрі до нього й не доторкнувся. І зі мною майже не розмовляв. Він ненавидів увесь світ. Але того ранку, коли по нього прийшли, щоб забрати в Ленсінг, він подякував мені за все й подарував свою фотографію. Маленьку таку аматорську картку, де йому шістнадцять років. Сказав, що хоче, аби я пам’ятала його таким, як отой хлопчик на фотокартці.

Найгірше було, коли настав час прощатися. Адже я знала, куди його везуть і що з ним буде... Ота його білка теж за ним сумує. І досі заглядає до камери, шукає його. Я пробувала її годувати, та вона й дивитися на мене не хоче. Вона визнавала тільки Перрі...

Тюрми є важливим чинником в економіці округи Лівенворт, штат Канзас. Тут розміщені обидві тюрми штату — чоловіча й жіноча,— а також найбільша федеральна тюрма й головна військова тюрма країни — так звані дисциплінарні казарми у Форт-Лівенворті. Якби всіх мешканців цих закладів випустити на волю, їх вистачило б, щоб заселити невеличке місто.

Найстаріша з усіх — чоловіча тюрма штату Канзас, схожа на палац чорно-біла споруда з вежками, що вирізняє Ленсінг з-поміж інших провінційних містечок. Збудована під час Громадянської війни, тюрма прийняла першого в’язня 1864 року. В наші дні її населення сягає двох тисяч чоловік. Нинішній начальник тюрми, Шерман Г. Крауз, веде ретельний щоденний облік в’язнів за расовими ознаками (як-от, приміром: «білих — 1405, негрів — 360, мексіканців — 12, індіанців — 6»). Та, незалежно від раси, всі вони — рівноправні громадяни одного поселення, обмеженого високим тюремним муром, на якому чатують вартові з кулеметами,— сірого кам’яного містечка площею в дванадцять акрів, що складається з бетонованих переходів, в’язничних корпусів та різних майстерень.

У південній частині цього містечка стоїть невелика дивовижної форми будівля — темний двоповерховий корпус, схожий на труну. Офіційно він зветься «блоком ізоляції» і являє собою тюрму в тюрмі. Перший поверх будинку відомий серед в’язнів, як «яма» — туди час від часу замикають особливо непокірних, «неподатливих» порушників спокою. На другому поверсі, куди ведуть залізні кручені сходи, міститься так званий «ряд смертників».

Убивці Клаттерів піднялися тими сходами надвечір дощового квітневого дня, відбувши восьмигодинну подорож автомобілем з Гарден-Сіті, за чотириста миль. У Ленсінгу новачків роздягли, поставили під душ, а тоді обстригли наголо й видали бавовняну тюремну форму та м’які капці (у більшості американських тюрем такі капці — звичайне взуття засуджених до страти); потім озброєні конвоїри повели їх крізь мрячну сутінь до отого схожого на труну будинку, припровадили крученими сходами нагору й замкнули у двох із дванадцяти суміжних камер «ряду смертників».

Усі ті камери однакові як розміром — сім на десять футів,— так і обстановкою: залізне ліжко, туалет, рукомийник та ще лампочка під стелею, що не гасне ні вдень ні вночі. Вікна камер дуже вузькі; крім звичайних грат, вони затягнуті дротяною сіткою, чорною, мов жалобна вуаль, і тому облич в’язнів знадвору майже не видно. Зате самі вони досить добре бачать те, що можна побачити з вікон: брудний пустир, який влітку править за бейсбольний майданчик, далі — частину тюремного муру, а ген за ним — клаптик неба.

Мур викладено з грубого каменю, і в його розпадинах гніздяться голуби. В тій частині муру, що її бачать мешканці «ряду смертників», є іржаві залізні ворота; щоразу, як їх відчиняють, лунає гучний рип завіс, і сполохані голуби злітають угору. Ці ворота ведуть до глухого сарая, де навіть найгарячішого літнього дня повітря вогке й холоднувате. Там зберігають різне майно — купи заліза, з якого в’язні виготовляють номерні знаки для машин, штабелі дощок, старі верстати, бейсбольне приладдя,— і там-таки стоїть непофарбована дерев’яна шибениця, що злегка пахне живицею. Ото і є місце страти канзаської тюрми, і коли засудженого ведуть туди, інші в’язні кажуть, що він «пішов у закуток» або ж «подався до складу».

Згідно з судовим вироком, Сміт і Гікок мали «податися до складу» через шість тижнів — у нуль годин одну хвилину 13 травня 1960 року.

На той час, у квітні 1960 року, в тюрмах Сполучених Штатів очікували виконання смертного вироку сто дев’яносто чоловік, з них п’ятеро, включаючи убивць Клаттерів,— у Ленсінгу. Трапляється, що поважним відвідувачам тюрми пропонують, як висловився один високий урядовець, «заглянути до „ряду смертників“. Тим, що погоджуються, дають провідника з тюремної охорони, і, ведучи екскурсантів залізним хідником уподовж дверей камер, він полюбляє церемонно відрекомендовувати їм кожного в’язня, тішачись власного дотепністю.

— Отут,— міг би він сказати в 1960 році,— ви бачите містера Перрі Едварда Сміта. А оце по сусідству його приятель, містер Річард Юджін Гікок. Далі — містер Ерл Вілсон. А тепер познайомтеся з містером Боббі» Джо Спенсером. Ну, а цього джентльмена ви вже напевне й самі впізнали — це ж бо славнозвісний містер Ловелл