Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Саллі зробив затяжку і поглянув на Діффенбейкера. Правду кажучи, йому це ніколи й на думку не спадало. Він мав справу з двома працівниками кредитного відділу, які підходили за віком, та вони ніколи про це не говорили. Він, звісно, теж. «Наступного разу, коли їх побачу, — вирішив Саллі, — треба поцікавитися, чи користуються вони «Зіппо». Акуратненько так, розуміється».

— Чому ти посміхаєшся? — спитав Діффенбейкер.

— Та так. А ти, Діффе? Маєш свою бабусю? Я не про подругу, а про бабусю. Мамасан.

— Гей, друже, не називай мене Діффом. Тепер мене так ніхто не називає. Мені ніколи не подобалося.

— Але маєш?

— Ронні Мейленфант — ось моя мамасан, — відповів Діффенбейкер. — Іноді я його бачу. Не так, як ти казав, що бачиш свою. Ніби вона дійсно перед тобою, але спогади ж теж реальні, хіба ні?

— Ага.

Діффенбейкер повільно похитав головою.

— Якби ж це були тільки спогади, розумієш? Якби ж тільки спогади.

Саллі сидів мовчки. Орган у капличці тепер грав, здавалося, не церковний гімн, а просто музику. «Останній спів», так, здається, це називається. Музичний спосіб сказати проводжальникам, щоб забиралися геть. Іди додому, Джо-Джо. Мама чекає.

Діффенбейкер промовив:

— Є спогади, а є те, що реально бачиш в уяві. Як коли читаєш книжку дійсно гарного письменника. Він описує кімнату, і вона в тебе перед очима. Я кошу газон, або сиджу на нараді і слухаю доповідача, або читаю казку онукові перед сном, або навіть обіймаюся з Мері на канапі, і — бах! — ось і Мейленфант, клята прищава пика з кучерявим волоссям. Пам’ятаєш, як у нього вилося волосся?

— Так.

— Ронні Мейленфант, що завжди говорив то нахер те, то нахер се, то нахер все довкола. Етнічні анекдоти на всі випадки життя. І футлярчик. Пам’ятаєш футлярчик?

— Аякже. Невеличкий шкіряний футляр, який висів у нього на поясі. Він у ньому тримав свої карти. Дві колоди. «Гей, йдемо ловити «стерво», хлопці! П’ять центів за очко! Є охочі?» І вони збігалися.

— Ось. Ти пам’ятаєш. Пам’ятаєш. А я бачу його, Саллі, аж до білих гнійників на підборідді. І чую. І відчуваю запах тої клятої травички, яку він курив, але переважно бачу. Бачу, як він збив її з ніг, а вона лежить на землі й усе ще погрожує йому кулаком, усе ще щось лепече…

— Досить.

— …а я не міг повірити, що це станеться. Спершу, думаю, і сам Мейленфант не вірив. Спочатку він лише кілька разів подражнив її багнетом, колов самим кінчиком, ніби все це просто жарт… а потім узяв і зробив це, всадив багнет їй в живіт. Це срака, Саллі, срака в квадраті! Вона закричала, почала смикатися, а він, пам’ятаєш, розставив над нею ноги, а всі решта бігли, Ральф Клемсон і Мімз, і не знаю, хто ще. Я завжди не терпів цього паскуду Клемсона навіть дужче, ніж Мейленфанта, бо Ронні хоч не був підступний: з ним що бачиш, те й маєш. А Клемсон був хворий і підступний. Я перелякався до смерті, до смерті, нахер, розумієш. Я знав, що повинен покласти цьому край, але боявся, що вони мене прикінчать, якщо спробую, всі вони… всі ви. Бо в ту конкретну хвилину були всі ви, хлопці, і був я. Ширмен, проти нього я нічого не маю, він вискочив на галявину, коли впали гелікоптери, ніби завтра вже не настане. Але в тому селі… дивлюся на нього, і — нічого, зовсім нічого.

— Потім, коли ми потрапили в засідку, він врятував мені життя, — тихо промовив Саллі.

— Знаю. Підхопив тебе на руки і ніс, немов той довбаний Супермен. На галявині він був те, що треба, і знову став таким на стежці, але в проміжку, в селі… нічого. У селі все впало на мене. Ніби я — єдина доросла людина, от тільки я себе дорослим не відчував.

Саллі навіть не намагався його зупинити. Діффенбейкер хотів виговоритися, і змусити його замовкнути не могло ніщо, крім удару кулаком у зуби.

— Пам’ятаєш, як вона, ота стара, закричала, коли він його увігнав? А Мейленфант стоїть над нею і чеше: і косоокі такі, і жовті сякі, і собакоїди претакі. Богу дякую за Слокума. Він подивився на мене, і це змусило мене зробити щось… хоч я тільки те й зробив, що наказав йому стріляти.

«Ні, — подумав Саллі, — ти і цього не зробив, Діффе. Ти тільки кивнув. У суді таке лайно не пропустили б, змусили б визнати вголос. Вони змушують висловлюватися чітко, для протоколу».

— Гадаю, Слокум того дня врятував наші душі, — промовив Діффенбейкер. — Знаєш, що він наклав на себе руки? Так-так, у вісімдесят шостому.

— Я думав, нещасний випадок на дорозі.

— Якщо ясного вечора врізатися в опору мосту на швидкості сімдесять миль це нещасний випадок, тоді то був нещасний випадок.

— А як Мейленфант? Знаєш що-небудь?

— Ну, на жодну зустріч він, звісно, не приїжджав, проте був живий, коли я востаннє чув про нього. Енді Бренніґен бачив його в Південній Каліфорнії.

— Їжак бачив?

— Він-він, Їжак. І знаєш де?

— Звідки?

— Вмреш, Саллі-Джоне. Просто повісишся. Бренніґен в анонімних алкоголіках. Це стало його релігією. Каже, життя йому врятували, і, думаю, так воно й було. Він пив більше, ніж будь-хто з нас, може, навіть більше, ніж усі ми разом узяті. А зараз він залежний не від текіли, а від АА. Ходить на десяток зборів на тиждень. Він ПЗО[62]. Не питай, що це означає, якийсь політичний пост у групі. Сидить на телефоні довіри. І щороку їздить на національний конгрес. Років п’ять тому п’яниці зібралися в Сан-Дієґо. П’ятдесят тисяч алконавтів стоять рядочком у конференційному центрі Сан-Дієґо і проказують молитву покори. Можеш собі уявити?

— Більш-менш, — сказав Саллі.

— Зараза Бренніґен глянув ліворуч, і бачить не кого іншого, як Ронні Мейленфанта. Очам своїм не вірить, але все-таки це Мейленфант. Після урочистої частини він хапає Мейленфанта і вони разом ідуть випити. — Діффенбейкер затнувся. — Алкоголіки ж теж, гадаю, випивають. Ну, лимонад там чи кока-колу. І Мейленфант розповідає Їжакові, що він уже майже два роки тверезий як скло, відкрив для себе вищу силу, яку воліє називати Господом, зазнав переродження, у нього все на п’ять з плюсом, він веде життя за законами життя, віддає себе у Божі руки і в тому ж дусі. Тут Бренніґен не втерпів і питає, чи зробив Мейленфант П’ятий крок,