Читати книгу - "Серця в Атлантиді"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Чорт забирай! — вигукнув Саллі, дивуючись глибині свого гніву. — Старій мамасан, безумовно, буде приємно довідатися, що Ронні від неї очистився. Обов’язково скажу їй, коли наступного разу побачу.
Тільки він, звичайно, не знав, що побачить її того ж дня.
— Дивись, не забудь.
Вони посиділи трохи, майже не перекидаючись словами. Саллі попросив у Діффенбейкера ще цигарку, і той дав, знову клацнувши старою доброю «Зіппо». З-за рогу долинули змішані уривки розмов і чийсь тихий сміх. Похорон Пагса скінчився.
Десь у Каліфорнії Ронні Мейленфант, можливо, читає свою Велику Книгу АА і вступає в контакт з міфічною вищою силою, яку воліє називати Господом. Може, Ронні теж ПЗО, хоч би що це, нафіг, означало. Саллі хотів би, щоб Ронні помер. Саллі хотілося, щоб Ронні Мейленфант здох у в’єтконгівській ямі-пастці, з носом, вкритим виразками, у смороді щурячого лайна, помер від внутрішньої кровотечі, вибльовуючи шматочки слизової шлунка. Мейленфант з його футлярчиком і картами. Мейленфант з його багнетом. Мейленфант з ногами, розставленими над старою мамасан у зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках.
— А взагалі, для чого ми були у В’єтнамі? — запитав Саллі. — Без філософії і всякого такого, але ти хоч для себе це зрозумів?
— Хто сказав: «Той, хто не вчиться в минулого, приречений на його повторення»?
— Річард Доусон, ведучий «Сімейних чвар».
— Іди ти, Салліване.
— Не знаю хто. Це важливо?
— Ще й як, бля, — відповів Діффенбейкер. — Бо ми так звідти і не вибралися. Ми так і не вибралися з зелені. Наше покоління загинуло там.
— Звучить трішки…
— «Трішки» як? Трішки претензійно? Погоджуюсь. Трішки нерозумно? Погоджуюсь. Трішки самолюбно? Так, сер. Але такі ми є. Такі всі ми до одного. Що ми зробили після В’єтнаму, Саллі? Ті, хто туди поїхав, ті, хто ходив на марші протесту, ті, хто просто відсиджувався вдома, дивлячись «Даллаських ковбоїв», цмулячи пиво і проперджуючи диванні подушки?
На щоках нового лейтенанта проступив рум’янець. У нього був вигляд людини, що знайшла свого улюбленого коника, осідлала його і просто не може не скакати вперед. Він підніс руки і почав загинати пальці, як робив Саллі, коли перелічував в’єтнамську спадщину.
— Ось дивись. Ми покоління, яке винайшло супербратів Маріо, ультрачітке телебачення, лазерну систему наведення ракет і кокаїновий крек. Ми відкрили Річарда Сіммонза, Скотта Пека і «Стиль Марти Стюарт». Наші уявлення про кардинальну зміну в житті зводяться до купівлі собаки. Дівчата, що палили свої ліфчики, тепер купують білизну від «Вікторія Сікрет», а хлопці, що безстрашно трахали заради миру, тепер вгодовані кабани, що до пізньої ночі засиджуються біля екранів комп’ютерів і пересмикують прутні, розглядаючи в інтернеті фото оголених вісімнадцятирічних дівчат. У цьому ми всі, братику: ми любимо дивитися. Фільми, відеоігри, відео поліційних погонь, бокс у «Шоу Джеррі Спрінґера», Марка Макґвайра, чемпіонат з реслінгу, засідання з питання імпічменту — байдуже що, лиш би дивитися. Але був час… тільки не смійся, але був час, коли все дійсно було в наших руках. Ти це знаєш?
Саллі кивнув, думаючи про Керол. Але не ту, що сиділа на канапі поряд з ним і своєю пропахлою вином матір’ю, і не про ту, що повертала знак миру до камери, а по щоці в неї юшила кров. Тоді вона була вже безнадійна і божевільна, це можна було побачити в її усмішці, прочитати на плакаті, кричущі слова якого відкидали будь-яку дискусію. Він думав про Керол того дня, коли її мати возила їх усіх у «Сейвін-Рок». Тоді його друг Боббі виграв трохи грошей у картярського шахрая, а Керол одягла на пляж блакитний купальник і час від часу зиркала на Боббі тим поглядом, що промовляв: «Ти вбиваєш мене, а смерть — така солодка». Отоді все дійсно було в їхніх руках, він це точно знав. Але діти все гублять, у дітей слизькі пальці і дірки в кишенях, вони все гублять.
— Ми набивали наші гаманці на біржі, ходили в тренажерні зали, записувалися до психологів, аби знайти себе. Південна Америка палає, Малайзія палає, сраний В’єтнам палає, однак ми нарешті залишили позаду ненависть до самих себе, нарешті полюбили самих себе, тож нехай собі палають на здоров’я.
Саллі уявив, як Мейленфант знаходить себе, як учиться любити внутрішнього Ронні, і стримався, щоб не здригнутися.
Тепер усі пальці Діффенбейкера були підняті й загнуті біля обличчя. Саллі він видався подібним до Ела Джолсона, що готується заспівати «Матінко». Діффенбейкер, схоже, усвідомив це одночасно з Саллі й опустив руки. Вигляд у нього був стомлений, розгублений і нещасний.
— Мені подобаються багато наших ровесників, взятих окремо, — провадив він. — Але мене нудить і я зневажаю наше покоління в цілому, Саллі. Ми мали нагоду все змінити. Справді. Але ми заспокоїлися на дизайнерських джинсах, двох квитках на Мераю Кері в Радіо-сіті-мюзик-голлі, бонусах на часті перельоти, «Титаніку» Джеймса Камерона і щедрому пенсійному забезпеченні. Єдине покоління, що більш-менш може дорівнятися до нашого в усепоглинному егоїстичному догоджанні собі — це так зване «втрачене покоління» двадцятих років, але у більшості з них бодай вистачило порядності пити і не просихати. А ми навіть на це виявилися не спроможними. Боже, яка ми погань.
Саллі помітив, що новий лейтенант ледь не плаче.
— Діффе…
— Знаєш, яка ціна проданого майбутнього, Саллі-Джоне? Ми ніколи не можемо до кінця вирватися з минулого. Не можемо його до кінця подолати. Моя теорія, що насправді ти зовсім не в Нью-Йорку. Ти в «Дельті», обкурений, притулився до дерева і втираєш у шию якусь трутку для комах. Пекер усе ще командир, бо тепер усе ще шістдесят дев’ятий. А все те, що ти вважаєш своїм майбутнім життям — велика бульбашка в бісовій киплячій каструлі. І так краще. В’єтнам кращий. Тому ми там і залишаємося.
— Думаєш?
— На сто відсотків.
З-за рогу визирнула темноволоса кароока жінка в блакитній сукні.
— Ось ви де, — промовила вона.
Вона повільно і граційно йшла до них на високих підборах і Діффенбейкер підвівся. Саллі теж устав.
— Мері, це Джон Салліван. Служив разом зі мною і Пагсом. Саллі, це моя хороша подруга Мері-Тереза Чарлтон.
— Дуже приємно, — сказав Саллі, простягаючи руку. Її потиск був міцний і впевнений, довгі холодні пальці притулилися до його пальців, але дивилася вона на Діффенбейкера.
— Місіс Пагано хоче поговорити з тобою, любий. Підеш?
— Безумовно, — промовив Діффенбейкер, рушив був до входу, тоді обернувся до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серця в Атлантиді», після закриття браузера.