Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

з-під літокарпусових дерев здійснив нечуване. Місячної ночі він, що віддавна не виходив з дому, оббігав долинне селище й весь «висілок». Навіщо? Хоч він і не здійснив величного задуму щодо нової «державної мови», але таки встиг здійснити дещо простіше — надати нові назви різним місцям долини. На аркушах паперу власноруч понаписував ті назви й порозклеював їх, де слід. На аркушах паперу власноруч понаписував ті назви й порозклеював їх, де слід.

Довелося йому попобігати, аби за одну ніч розклеїти таку силу-силенну папірців! Та ба, майже всі нові назви згодом забулися, збереглися лише імена якихось незвичайних місць — «велика загата», «шийка», «дорога мерців».

І я запам’ятав їх змалку.

Пробігавши всю ніч із стосом аркушів, старий фахівець-словесник не повернувся до будиночка під літокарпусами, а зник десь у лісі.

Де невдовзі тихо помер.

Є ще один переказ про нову «державну мову» мешканців лісової долини.

Наприкінці «віку свободи» селище, не маючи змоги уникнути руки князя, вирядило на переговори юного Мейске Камеї. Закликаний до замку перед очі молодого можновладця, що прагнув зрозуміти устрій селища, він розповів таку небилицю:

— Ми відстали від культури, бо наші прабатьки заблукали в лісі й надто довго жили там, як мавпи. Додумалися навіть спростити мову, щоб надміру не напружувати голови, призначили для цього фахівця! Собаку називали «гав», кішку — «няв», все, що літає в повітрі — «лоп-лоп», що плаває — «плись-плись». Якби цю мову до придумували, ми б забули всі слова, крім зрозумілих бодай трирічній дитині, а наші голови стали б іще простіші. На щастя, завдяки вам, милостивий пане, ми можемо повернутися до культури. Як ми вам вдячні! До речі, в тій мові на знак вдячності треба було вигукувати: «Гей-гей! Гей-гей!»

3

«Вік свободи».

Так звалася доба, коли завдяки «руху за повернення до давнини» викорінили всі збочення, що назбиралися в житті селища більш ніж за сто років, відколи його збудували молоді сподвижники та сподвижниці Руйнівника. Було також позбавлено влади Осікоме й скасовано перегини, що їх допустилися під час реформ. Люди сприймали власне селище серед лісу як окрему країну, навіть окремішній світ, покинути який не наважувалися навіть подумки.

І не було такої сили, яка б вторглася іззовні, так самовіддано берегли мешканці своє селище.

Здається, саме у «вік свободи», коли в селищі запанував спокій, у долину, що, наче самотній острів у лісових нетрях, досі обходилася власними силами, почали наїздити іноземні купці. Спершу — небезпечним лісовим шляхом, який проклав ще Руйнівник для ввозу солі і яким під час «руху за повернення до давнини» молодики вибиралися аж до Нагасакі.

Ще й досі давня дорога, виписуючи закрути, тягнеться крізь ліс, через перевал посеред сікокуського хребта, до місця, звідки видно блискучий, мов скельце, клаптик Тихого океану.

Якось у другому класі ліцею, на весняні канікули, я з молодшим братом повертався додому пішки, хоч похід мав тривати два дні. Ми вибралися з лісу, проминули порослу де-не-де чагарником полонину, видерлися на стрімкий пагорб, і перед нашими очима відкрилася внизу оточена лісом долина.

— Ура, ми вдома, вдома! — закричав тоді малий, не можучи стримати своїх почуттів.

Іноземні купці, що над’їздили соляним шляхом (здається, двічі на рік — восени й навесні), обмінювали товари, які не вироблялись у селищі, на рослинний віск, що ним славилася наша лісова долина.

І єдиною стежкою їхали з селища, везучи чудовий віск. Гадаю, в одному з народних переказів провінції Тоса про дракона, якого можна здибати в болоті серед восконосних дерев десь у горах, відбилася небезпека, пов’язана з таємним вивозом воску: і самої дороги — то вниз, то вгору крутосхилами, і князівських прислужників — і по цей, і по той бік гір.

Купці приставляли до селища навіть порох і вогнепальну зброю. Цей небезпечний товар витребувала, добряче порадившись, сільська старшина, наче передбачаючи смутні часи, що настануть наприкінці «віку свободи».

4

Купці привозили з собою навіть артистів! То була трупа акторів і танцюристів.

У просторій колишній «восковій коморі» ще донедавна були підмостки, звані «світовою сценою», що, як казали, було злаштовано за «віку свободи» для вистав. На підмостках тих розігрували сцени, з яких мешканці долини, довгі роки одірвані від довколишнього світу, дізнавалися про події в ньому. Мати казала, що малою дівчинкою ще бачила на «світовій сцені» вистави однієї заїжджої трупи — чи то «Справу про велику зраду», чи то «Землетрус у Сан-Франціско».

На виставах акторів, що приїздили з купцями, сільські парубки аж шаліли від дівчат-танцюристок. Дівчата вміли не тільки танцювати, а й грати і співати.

Якогось року, коли купці, завантаживши воском акторів, що правили водночас і за носіїв, подалися з долини, слідом за ними зникли й п’ятеро хлопців. Спішне розслідування старшини показало, що податися із заїжджою трупою ладні були чи не всі молодики і з селища, і з «висілка». Але кому саме вибратися з ними через гори — вирішив жереб.

Старі утворили загін переслідування з тих, хто, як не прикро, мусив лишитися.

Втікачів, навантажених воском та ще й змушених пильнувати в гірській хащі жіноцтво, наздогнали ще по цей бік гірського пасма. Купцям, ладним піти на будь-які поступки, аби тільки не дратувати селян і не занехаяти подальшої торгівлі, вручили старшинське послання.

Старшина вимагала повернути акторок, що через них утекли з селища парубки. Збитки обіцяли відшкодувати наступного року воском.

Купцям не було іншої ради, як умовити дівчат. Бо самі зчинили цю колотнечу, затіявши на свою голову привезти акторок у лісові нетрі. І дівчата, повіддававши товаришам музичні інструменти й шати, разом із своїми оборонцями, які ще недавно мріяли про дорогу в незнані краї, повернули назад, у затінок високих гір.

Через