Читати книгу - "Меч і хрест"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Крім? – заворожено підхопила Марійка.
– Але боюся, – спохмурнів Марійчин Демон, – якщо я дам тобі відповідь, ти не зможеш любити того, кого мусиш любити більше свого життя.
– То чи не себе ти маєш на увазі? – поцікавилася вона зі злим і нервовим сарказмом.
– Ні, – холодно відкинув він її любов. – Я говорю про твого Батька. Твоє Місто. Місто, яке привело вас на Андріївський узвіз. І захищало тебе, коли тобі загрожувала біда. І говорило з тобою. Хоч ти і не слухала його…
– Килину вбило Місто? – почула і похолола Марійка. – Наше Місто? Київ? І Мира? Він посковзнувся! – забелькотала вона. – Він випив присуху, коли зі стелі впала крупа! Так це… Місто? Місто – живе?
– Батько рятував тебе, – повчально мовив Демон. – Якби не він, ти була б уже мертва. Ти сама розповіла про страшний обряд. Про те, чому Килина мусила стати третьою. Третьою має бути Києвиця! А хто ще ідеально відповідав цій ролі? Хто у відповідь на «Вона помре заради мене» відповів «Помру», підтвердивши свою волю? Найбільше я боявся твоєї любові до нього. Любові, схильної давати надто багато обіцянок. Але, на щастя, твоєї любові боявся не лише я…
– Любов? Ключ? – збожеволіла Марійка. – Місто забрало у мене ключ!
– Батько не міг віддати тебе чоловікові, – суворо сказав він. – Києвиці належать лише своєму Місту. І твоє Місто потребувало твоєї допомоги.
– Воно забрало в Михайла єдину дитину? Як кару за…
– Ти знаєш сама, – вагомо присік Марійчин Демон, – те, що сталося сьогодні, – сталося з його вини!
– Але якби воно дозволило мені залишитися, нічого б не сталося! Ні-чо-го, – карбувала вона по складах. – І того, що сьогодні, – теж! Київ не загинув! За що ж тоді? Так страшно? Сина, голос дружини…
– Життя.
– Життя? – обмерла Ковальова.
– Але ти попросила, щоб Батько залишив йому його, – мовив повагом нічноокий. – І Батько віддав його тобі. Він вилікується. І житиме. Демон покине його. Але і геній покине теж…
Марійка поспішно розгорнула понівечений альбом, перевіряючи слова, що прозвучали, за неспростовною датою життя і смерті: «1856—1910» – Михайло проживе ще сім років!
– Тому, що ти любиш його, – сказав Демон.
– Тому, що я… – Марійка занила.
«Проживе…» – було добре.
А перелюбство – дуже погано!
Геній – добро, а демон – зло.
Зло – присуха вийняла добро з Мира. А Місто вбило Мира, бажаючи їй добра. Так само як і Килина, вбиваючи людей, бажала добра Місту, що вбило її, бо його «добро» вже не збігалося з «добром» його Києвиці.
– Не знаю, чи зрозумієш ти зараз і чи зрозумієш коли-небудь. Але віднині ви троє обрані стояти між світлом і пітьмою, знаючи, що у світі немає іншої істини, окрім Рівноваги, – заговорив Демон, і в його інтонаціях Марійці почулося скорботне співчуття.
– Ключ… – упала на коліна вона. – Віддай мені ключ заради… Я не знаю, заради чого! Просто віддай. Тому що інакше… Я спалю це Місто! Я ніколи не прощу! Просто не зможу. Чуєш, – заголосила вона, блукаючи очима у кронах кладовищенських дерев. – Я ніколи не прощу тобі смерті Сави! І того, що ти розлучив нас. Що тобі було плювати на мене!
– Ясна Києвице, про що ти просиш? – зверхньо спитав її Демон. – Ключ від листопада 1884-го? Чи життя дитини?
– Але… Вона зів’яла.
Раптом усвідомивши: бажаючи виправити УСЕ, що було для неї двома подіями одного дня, вона збиралася виправити перше, що їй вдасться виправити, не замислюючись: другого – не буде! Бо коли вона залишиться з ним – осінньої зими 1884-го, – замінивши ту, що запізнилася на день і вісім років Надію Забілу, не буде у них ніякого сина Сави, а коли поверне їм любого сина Саву – нікуди буде повертатися самій.
«Але якщо сина не буде, яка різниця, що він помре? Тобто він і не помре тому, що його не буде! У нас із Михайликом будуть зовсім інші діти».
Але…
Біда була в тому, що Сава – був. Був уже. І те, що було три години тому, більше не могло стати абстрактним майбутнім у шоколадній кав’ярні Семадені. А «інші діти» були невтішною абстракцією. У Михайла вже був син. І він помер. І це було неправильно, несправедливо… Це було «погано».
– Сина, – ледве чутно сказала вона.
– Чи ключ?
– Тато й мама, вони ж збожеволіють… – жалібно забубоніла Марійка.
– Сина чи ключ?
– Михайло ж любив свою дружину і був щасливий із нею. А коли не був… Він вибрав сам. Він став генієм, – майже заплакала вона, розуміючи вже, що її рішення було визначене наперед, а питання про вибір – риторичне.
Той, хто забрав у неї ключ, знав, кого вона обере.
– А Сава нічого не вибирав. Він не винен. його смерть незаслужена!
– Смерті немає, – нагадав Демон стомлено. – Її не існує. У природі.
– А це тоді що? – махнула рукою вона у бік біломармурової Елены Осiевны Гарновичъ.
– Це ваш егоїзм, ваш страх і нікчемність, – з гідністю мовив він. – Ви занадто дорожите своїм «Я». І будуєте пам’ятники, щоб зберегти бодай пам’ять про нього, і плачете, коли їх рівняють із землею, тому що немає нічого страшнішого для вашої гордині, ніж думка, що ви станете поживою для черв’яків. Але Килина усвідомила істину… Істинна гординя – в упокоренні!
– Це істина? – збентежилася Марійка.
– Уроборос, – потягнувся він до її шиї. – Змія, що пожирає власний хвіст! Символ безсмертя природи, яка завжди породжує себе сама, вбиває і відроджує знову. Бо все в ній урівноважено. І все єдине, і не смерть – стати землею, черв’яком, вогнем. Ви самі відділяєте себе від Великої
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч і хрест», після закриття браузера.