Читати книгу - "Житія Святих - Червень, Данило Туптало"

зразу впала свята на землю, не мігши стояти. Тоді комит той, що називався Примос, тихо сказав до Лисимаха: «Нащо юна ця дівчина такі люті терпить муки? Чому не перестають її мучити?» Відповів Лисимах: «Залиш, брате, бо страждання її багатьом, що дивляться на неї, буде на користь. Думаю, що й мені буде на спасення. Я такого багато від матері моєї чув, як прикладом мучеників инші спасалися. Тому хай закінчить і ця страждання на спасення багатьом». Єрея ж, побачивши, що мучениця на землю впала, скликнула голосно до судді, кажучи: «О нелюде кате! Чи не досить перших мук, яких ти завдав невинній цій дівчині? Чи не пам'ятаєш матері своєї, що також жіночим тілом була обкладена? Чи не їв ти з грудей, до цих подібних, що дівчині відрізав? І чи для того жіночими грудьми ти вигодувався, аби таку лютість і катування над жінками здійснювати? Дивуюся справді, як ніщо не може умилостивити немилостивого й нелюдського норову твого. Але знай точно, що так, як не пожалів ти цієї дівчини, так не пожаліє тебе Цар Небесний». Коли ці слова промовила Єрея, Селін гніву сповнився, звелів воїнам схопити її з-поміж людей, хотівши зразу мучити її перед усіма. Єрея ж, те чувши, сама з радістю розштовхувала людей, ішла до нього і промовляла: «Господи, Боже Февронії, прийми з нею і мене, смиренну рабу свою!» Швидше, ніж дійшла вона і стала перед суддею, радили судді дорадники його, аби не мучив Єреї перед усіма, бо була великого благородства. «Страшно, — казали, — що всі люди, побачивши, як її мучать, захочуть з нею страждати — і загине цілий град». Послухав же Селін ради дорадників своїх, не велів вести Єреї на допит, але, лютуючи, закричав на неї сильним голосом, кажучи: «Почуй, Єреє, живі боги, що ти дерзновенними й безсоромними словами своїми випросила Февронії багато злого». Те мовивши, зразу звелів, аби Февронії відрубали обидві руки. І зразу зброєносці, підклавши дерево під праву руку, вдарили сокирою і відтяли її. Також відрубали й ліву руку. І звелів кат ще відтяти їй праву ногу. Коли підклали дерево під ноги її, взяв оружник сокиру, з великою силою вдарив у п'яту і не міг відрубати ноги її. Подібно ж і вдруге вдарив — і нічого не досягнув. І був зойк великий серед людей, обурювалися всі таким катуванням. Оружник і втретє вдарив — ледве міг відрубати ногу. Февронія ж усім тілом тремтіла від лютого болю, і хоч вже при кончині була, проте, скільки могла, простягала й другу ногу, кладучи на дерево, аби відтяли її. Те побачивши, суддя мовив: «Чи бачите силу безсоромности жінки цієї?» І сказав до оружника з великим гнівом: «Відрубай їй і другу ногу». І відрубано було. Встав же Лисимах із престолу свого, сказав до Селіна: «Що далі маєш робити бідній дівчині цій? Ходімо вже звідси, час обіду». Нечестивий же Селін відповів: «Живі боги, що не залишу її, поки дихає, але тут буду, поки не помре». Довгий час перебувала душа в тілі святої мучениці, сказав Селін до оружників: «Чи ще жива погана жінка та?» Вони ж сказали: «Жива, ще душа її в ній». Тоді Селін звелів відтяти святу її голову. Воїн же, взявши меч, другою рукою схопив її за волосся і зарізав її в шию, як же ягня зарізають. Тоді і святу голову відрізав. І зразу судді встали, пішли обідати. І повертався Лисимах з видовища у сльозах.

Після вбивства святої мучениці Февронії вірні, які були серед людей, хотіли викрасти святі її мощі. Але Лисимах приставив воїнів стерегти тіло її, аби ні одної відтятої частини її тіла не викрали. Сам же був у великій скорботі й печалі, не куштував їжі і пиття, але замкнувся у спальні — ридав над убивством Февронії. Селін же, стрий його, довідавшись про скорботу Лисимаха, засмутився і не їв обіду, але, вставши, ходив по палаті туди й сюди, збентежений. Коли поглянув догори, раптом напали на нього страх і жах — і став німий. Тоді сильно скрикнув і заревів, як віл, і вдарився головою до мармурового стовпа, що там був, і розбив голову — впав на землю мертвий. І був галас і крик серед слуг і воїнів. Почув же те Лисимах, вийшов швидко з ложниці своєї, прибіг на місце, де стрий його мертвий лежав, подиву і жаху сповнився і звелів припинити крик і галас, питав, як це сталося. Свідки розповіли йому, що було. Він же довго кивав головою і сказав: «Великий Бог християнський, благословенний Бог Февронії, відімстив Бог за кров невинну». Те мовивши, звелів труп Селіна винести за град і поховати за звичаєм еллінським. Комита ж Примоса до себе прикликав і сказав йому: «Заклинаю тебе Богом християнським, аби не переступав ти заповіді моєї, яку тобі даю. Поспіши швидко приготувати ковчег із дерева, що не гниє, для тіла Февронії. І пошли проголошувачів усюди, аби всі християни на поховання мучениці Февронії зібралися без страху, бо Селін помер. Ти знаєш, любий Примосе, бажання серця мого. Тому візьми спиру воїнів і, тіло Февронії з відтятими частинами зібравши, віднеси до монастиря. Пильнуй же, аби ніхто нічого з відтятих частин тіла не взяв. Ще ж і землю ту, на яку кров її пролилася, збери і до монастиря віднеси, щоб не лизали пси крови її». І зразу комит, за велінням Лисимаховим, прикликав спиру воїнську, тіло святої воїнам нести доручив. Сам же відрубані частини тіла: голову, руки і ноги, груди і зуби — зібравши і в свій плащ загорнувши, поніс до монастиря. І йшло за ним багато людей. Коли прийшли до монастиря, нікому з людей не дозволив зайти всередину, лише Томаїді і Єреї. Тоді чесна стариця Врієна-ігуменя, побачивши тіло Февронії і відтяті частини, знемогла з великого жалю і впала на землю, як мертва. Комит же сторожу воїнську до монастиря приставив і повернувся до Лисимаха. А Врієна через довгий час опритомніла, встала із землі, обійняла тіло святої мучениці, взиваючи й кажучи: «Горе мені, донько моя, Февроніє! Нині з очей матері своєї Врієни ти забралася. Хто нині Божественне Писання сестрам читатиме? Чиї руки розгорнуть твої книги?» Так Врієна плакала, тим часом усі сестри, що з Етерією відійшли, повернулися до монастиря і, впавши, поклонилися тілу Февронії зі сльозами. Подібно ж і Єрея взивала: «Поклонюся святим ногам, що потоптали змієву голову, обцілую рани тіла святого, якими ж зцілена душа