Читати книгу - "Знання — сила, або Рятуйте дракона!, Аграфена Осіння"

Більше Фіону цього дня майже ніхто не турбував, хіба що незнайома служниця, яка принесла їй вечерю і представилася як Цорика. Після вечері, Фіона трохи заспокоїлася і вирішила – нехай все йде своєю чергою, а що вийде, то буде видно. З чистою совістю і майже безтурботною душею вона вирушила відпочивати. Надто вже їй сподобалося ліжко в драконовому "замку".

Три наступні дні пройшли напрочуд спокійно, без будь-яких пригод чи суперечок. Клепсід тихо сидів на заняттях, про щось розмірковуючи. Час від часу він поглядав на Фіону, ніби намагаючись краще її зрозуміти, бо не міг вирішити, як ставитися до впертої викладачки. А Фіона, скориставшись моментом, швидко називала слова та речення, які той мав запам'ятати згідно з її планом. Вона вже почала сподіватися, що Клепсід нарешті заспокоївся і лекції підуть за планом. Можливо, не всі два місяці, як вона планувала, але хоча б трохи відпрацювати вже отриманий аванс. Але... завжди є якесь "але"!

На четвертий день, до кінця останньої лекції, Клепсід, щось собі вирішивши, не відводив погляду від Фіони. Коли час уроку минув, він раптом підійшов до неї і зупинився зовсім близько. Фіона, яка вже майже звикла до його байдужого мовчання за ці дні, насторожилася. Клепсід, останнім часом тихий і ніби заглиблений у себе, зараз стояв поруч і його сині очі наче освітилися якимось внутрішнім вогнем. Він трохи подивився на пані Найрону і, нарешті, відкрив рота, щоб, звісно, ляпнути якусь дурницю.

– Послухай, училко, – сказав хлопець підозріло дружнім тоном, – добре, ти досягла свого, я згоден з тобою переспати.

– Що? – Фіона навіть не відразу зрозуміла, що він сказав саме те, що вона почула.

Але він лише кивнув, не зводячи з неї очей.

– Ти... що ти сказав? – прошипіла вона, відчуваючи, як її голос починає тремтіти від люті.

Клепсід знову не відповів, тільки поблажливо дивився їй у вічі. І зовсім не боявся, що вона спробує щось йому навіяти.

За ці дні Клепсід, звичайно, встиг з’ясувати, чому його артефакт "не працює" і тепер прекрасно знав, що справжньої шкоди вона йому завдати не може. Але ж добро теж буває різним, чи не так? Інколи воно може бути навіть з кулаками. Зараз, правда, їй ще нічого такого на думку не спало, але хай не розслабляється, наступний хід за нею! Тому вона коротко відповіла:

– Геть із класу!

– Ой, ну гаразд, – зверхньо промовив хлопець, – наче ми обоє не знаємо, чому ти тут залишилася. Не для того ж, щоб мене вчити, правда? Ти одразу зрозуміла, що мені не потрібні ніякі уроки. Я і так розумний. Значить, ти на мене око поклала. Ну ось я – бери! Я вже на все згоден, навіть на одноразовий секс, якщо тільки ти перестанеш мене діставати цією чортовою мовою. Вона мені не потрібна, як і та тупа фраморська лялька, яку мені нав'язує батько. Тому, після одинадцятої приходь до моєї кімнати, і ми все вирішимо мирним шляхом – у ліжку.

– Уб'ю, – зло прошипіла Фіона, дивлячись у нахабні сині очі.

– За що? – безцеремонно поцікавився хлопець. – За те, що я правду сказав? Ви, люди, всі такі передбачувані. Готові зі шкіри вистрибнути, аби тільки влізти до дракона в ліжко. А якщо у дракона ще й незліченні багатства є, то взагалі на все готові! Що? Скажеш, ти не така?

– Не скажу, – майже спокійним голосом промовила Фіона. Зараз лють її досягла такої позначки, як око бурі, де панує шалений спокій. І хоча ураган, що скажено кружляє, здатний травинкою пробити дерево, всередині його панує смертельна тиша та благодать.

Тож, зустрівши погляд нахаби, благо Клепсід стояв зовсім поруч, і чіпко вхопившись за нього, не даючи розірвати зв'язок, Фіона почала позапланову лекцію з фраморської, взявши за основу казку, прочитану бабусею, про диких драконів і хороброго лицаря, що рятує принцесу:

– Дракони – найтупіші та найзарозуміліші жителі планети. Своєю величезною головою вони не здатні сприймати інформацію так само швидко, як люди, яких вони зневажають, а у самих мозок розміром з волоський горіх. Можна навіть сказати, що вони взагалі безмозкі. Як вони взагалі дожили до цього часу, якщо у них розуму – кіт наплакав?

– Як ти смієш... – почав Клепсід, але Фіона не дала йому можливості продовжити.

– У драконів все просто: спалюй, топчи, руйнуй, а якщо щось не подобається, плюнь вогнем. І ось ти, зі своїм "величезним мозком", думаєш, що все дізнався про людей? Гадаєш, усім жінкам потрібні твої мільярди? А знаєш, що мені потрібно? Щоб ти негайно дав мені спокій! – Фіона заплющила очі, відводячи погляд від Клепсіда.

Вона глибоко дихала, намагаючись заспокоїти свої емоції. Відчувала, як тремтять її руки, як пульсує кров у скронях.

Боже! Вона справді почала відчувати до нього симпатію? Яка ж вона наївна! Тепер він майже прирівняв її до якоїсь повії, і дівчина хотіла просто піти, втекти від цього дракона, від його нахабства, від його неймовірної гордині.

Проте, іронія полягала в тому, що багато в чому він мав рацію. Вона не раз спостерігала те, про що він говорив щодо меркантильних дам. Але ж не всі такі!

Вона була б нечесною, якби заперечувала, що поважає силу драконів. Але це не означало, що вона готова просто так стрибнути в ліжко до одного з них лише тому, що він їй це великодушно дозволив.

– Ти образила весь драконів рід? – Не вірячи тому, що почув на власні вуха грізно запитав Клепсід. – Ах ти курка!

– А ти образив весь людський рід, – відповіла Фіона, – так що ми в рівному рахунку, індик переросток!

– Не переоцінюй себе, дівчинко. Ти не перша і не остання, хто мріє про життя з драконом-мільярдером. Тобі здається, що я не помічаю, як ти прагнеш мого багатства? Моєї сили? Як уявляєш себе поруч зі мною, гордо називаючи себе моєю дружиною? – Клепсід усміхнувся, пильно оглядаючи Фіону з голови до ніг.

– Ти справді вважаєш, що я хочу бути поруч із лускатим чудовиськом із моральними принципами підпарканного пса?

– Ну-ну, продовжуй, я готовий тебе вислухати. Мені, знаєш, подобається слухати гарних жінок. Особливо у ліжку.