Читати книгу - "Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова"

Благо наступні дні були спокійні. І я знову занурилася в роботу і навчання. Оплатила останній рік навчання. І навіть якось видихнула з полегшенням. А потім мені знову надійшло замовлення на малюнок на стіні в будинку. Від замовника, якому я оформляла дитячу. Тепер це буде ігрова меленької дівчинки. І вона хоче квіти, які повзуть по стіні. Мені попередньо вислали варіанти малюнків. З побажаннями взяти різні елементи з них. Зробила ескіз і відправила назад. Затвердили швидко. Чоловік сказав, що його старшій доньці сподобалося і вона хоче якнайшвидше це в ігровій.

Подивилася на свої речі й вирішила одягнутися в осінні речі. Хоча погода вже зимова й холодна. Вони банально мають кращий вигляд, ніж зимові речі. І працювати я буду в теплому приміщенні. Єдине, зможу в них тільки перевзутися. До замовника вирішила їхати на таксі. Точно не замерзну і у зв'язку з останньою подією спокійніше. У них перед будинком одягла сірі лінзи, потім зніму. Не хочеться лякати людей.

Чоловік мені кивнув на знак привітання. Одразу відзначив, що очі помінялися, він відреагував тільки підняттям брови в подиві.

— Лінзи, кольорові. Рідко одягаю. Не можу довго в них перебувати.

— Добре. У кімнаті вас не турбуватимуть, зможете працювати як вам зручно.

Мене провели в ігрову, видали фарби, пензлі, і я приступила до роботи. Лінзи я відразу зняла. Стіна була не біла, а приємного кремового кольору. Через три години зайшла господиня будинку.

— Може перерветеся відпочинете?

— Спасибі, — сказала з посмішкою і одягла окуляри. — Я вважаю за краще не робити перерв у роботі.

Вона залишила мені табурет і пішла. Ще через дві години вона знову зайшла. Уже з чоловіком. Я швидко одягла окуляри, мигцем глянула на них.

— Коль, дивись як красиво!

— Так, рідна. Мелані сподобається.

— Нея, вам точно потрібно відпочити. Ви вже стільки працюєте!

— Дякую. Повторюся, я в такій роботі не люблю робити перерви. Складно повернутися у творчу хвилю.

Я відійшла на протилежний бік кімнати і присіла на табурет.

— Та зніміть окуляри, я знаю, що у вас незвичайні очі і вони мене не лякають. Адже я підписана на вас і люблю дивитися ваші роботи.

Зняла окуляри і критично оцінила свою роботу, майже закінчила. Пішла доробляти.

— У вас на сторінці є фотографії квартири. Там дрімучий ліс, небо і дивовижна стеля із зоряним небом. Це ви де малювали?

— У себе вдома. Шпалери перефарбовувала таким чином. Не люблю білий колір, він як виклик і чисте полотно. Не давно додала ще кілька фотографій, з кухні.

Жінка одразу полізла в планшет дивитися мої фотографії. І було чути вигуки захоплення.

— Це у вас вдома?

— Так. Єдине, кухня трохи не закінчена. На дверцятах шафок ще нічого не придумала. Але тепер, здається, знаю, що туди підійде.

Ще раз відійшла, подивилася на стіну.

— А ми до куди малюємо квіти?

— Ой, уже досить! До стелі й не потрібно. Зараз просто ідеально! Донька, коли повернеться від бабусі буде в захваті!

— Тоді я закінчила малюнок.

Чоловік кивнув, очі променилися задоволенням.

— А стіл ви теж самі розмальовували?

— Так, реставрувала й оформляла. Це був свого роду експеримент. Вийшов, на мою думку, вдалим. Добре вписується на кухні.

— Оплату на карту чи готівкою? — запитав господар.

— На карту, готівку складніше ховати, так щоб не вкрали.

Мені з розумінням посміхнулися. А після них я пішла у великий магазин, у якому багато мізинчиків поменше, і вирішила оновити собі взуття. Завдання виявилося не з легких. Мого розміру просто не було. Були на три розміри більші і все.

— У вас дуже маленька ніжка, просто дитяча.

Я трохи засмутилася. Зайшла ще в кілька магазинів і там теж не було мого розміру. Уже вирішивши, що пора йти, побачила дитячий відділ.

— Добрий день. Підкажіть, у вас є зимове взуття на тридцять шостий розмір?

— Так, звісно! Вам кому хлопчику, дівчинці?

— Собі.

На мене дуже здивовано подивилися і потім на мої старі черевики.

— Вони на три розміри більші і вже розвалюються. Терміново потрібно міняти. А в інших магазинах мого розміру просто немає.

Мені показали взуття, для дітей середньої школи. І о диво тут перші ж зимові черевики мені підійшли.

— Кайф, взуття за розміром! — жінка-продавщиця весело усміхнулася моїй реакції та легкій поведінці. — Але візьму, напевно, на розмір більше, якщо є? А то раптом нога ще виросте.

— Тобі скільки років?

— Ем, за документами 18, а так не знаю. Мене знайшли на вулиці маленькою.

— Хм, хочете, я визначу ваш вік? — запитав чоловік у мене за спиною.

Він був із сином років семи на вскидку.

— Це моя робота, якщо що. Я не візьму з вас грошей, не переживайте. Синку йди вибирай собі м'яч.

 Я йому невпевнено кивнула. А продавчиня знайшла мені черевики потрібного розміру. Чоловік присів поруч на м'який пуфик і просто подивився мені в очі. Потім подивився на ауру і сказав:

— Тобі шістнадцять із половиною. Щодо місяців можу трохи помилитися. Але тобі точно вже є шістнадцять. Хоча виглядаєш ти трохи старшою через твій одяг і впевнену поведінку.

— Коли мене знайшли, визначили, що три з половиною роки. Хоча кажуть, що я ще не говорила чітко.

— Те, що я тобі сказав, я нікому передавати не буду.

— Дякую.

Він пішов до свого сина. А вибрала ще осіннє взуття і кросівки. А потім попросила підібрати мені одяг. На диво все знайшлося в підлітковому відділі. Ми з продавчинею трохи нервово переглянулися, коли мені все підійшло.

— Я ж тепер буду постійно думати про це...

— Поговори з прийомними батьками, — сказала жінка.

Я тільки кивнула, не стала зізнаватися, що їх у мене немає. Біля будинку на мене чекали Дмитро з Маркусом.

— Привіт! — сказала я усміхаючись.

Додому я їхала на таксі зі своїми кульками. Хлопці забрали мої великі кульки й одразу засунули в них свої зацікавлені носи.