Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

Жовтневий переворот не міг не змінити ставлення більшовицької верхівки до українського питання: партія, що бореться за владу, і партія, що її здобула, мають різні завдання і засоби впливу. Тим більше, що після Жовтневого перевороту на теренах України найголовнішим суперником більшовиків у боротьбі за владу стала саме Центральна Рада, що до того була їхнім союзником у боротьбі з Тимчасовим урядом. З огляду на активне використання гасла про «право на відокремлення» у передвладний період, просто відмовитися від своїх гасел/обіцянок більшовицькі керманичі не могли. До того ж у них не було дієвих і надійних сил примусу. Керуючись уже згаданою вище настановою («З точки зору демократії [...] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку „розпаду держави“), новостворений Раднарком Росії і проголосив „Декларацію прав народів Росії“». Насправді можлива втрата України як прийнятний варіант подальшого розвитку подій не розглядалася.

Ленінська тактика в національному питанні як чинник утримання влади після Жовтневого перевороту

У перші дні після Жовтневого перевороту, коли доля більшовицької влади у самому Петрограді висіла на волосині і згадані вище соціальні декрети розглядалися значною мірою і як плацдарм для повернення до влади у випадку її втрати, союз між українськими соціалістами (що становили ядро УЦР) та більшовиками лише зміцнився. Першою реакцією на події в Петрограді стало створення вночі з 7 на 8 листопада (з 25 на 26 жовтня) Крайового комітету з охорони революції в Україні, до складу якого увійшли й троє більшовиків — Г. П'ятаков (від Центральної Ради), І. Крейсберг (від КРРД) та В. Затонський (від РСДРП(б) як партії). Комітет був створений Центральною Радою. Наступного дня причиною входження до нього більшовиків Затонський назвав те, що Центральна Рада, на відміну від Київської міської думи, зайняла нейтральну позицію щодо подій у Петрограді: «Вчора на засіданні Ради говорилося якщо не про підтримку руху більшовиків, то про те, що Центральна Рада не буде чинити йому перепон». Він також зазначив, що Центральна Рада фактично брала на себе зобов'язання прийняти всі можливі заходи, щоб війська з України не надсилалися для придушення повстання в Петрограді.

Співробітництво не минуло дарма. Незважаючи на те що 8 листопада (26 жовтня) ввечері Центральна Рада врешті ухвалила резолюцію з несхваленням дій більшовиків у Петрограді, вона не засудила Жовтневого перевороту так рішуче, як того вимагали від неї представники інших загально-російських партій та загальноросійського з'їзду козацтва, що в той час відбувався в Києві. І хоча більшовики після такої резолюції відмовилися надалі брати участь у роботі Малої Ради, але рвати рішуче з українськими партіями не стали. Покидаючи засідання, П'ятаков зробив заяву, яку присутні зустріли оплесками: «Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим вдарили й по нашій партії, і тому ми виходимо з Малої Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках».

Наступного дня на об'єднаному міському засіданні робітничих та солдатських депутатів П'ятаков фактично повторив свої слова: «Якщо ради будуть роздавлені, якщо Керенський у крові втопить повстання петроградських робітників та солдатів, то український народ надовго має забути про право на самовизначення». Ця промова не лишилась не поміченою, адже небезпека такого роду репресій з боку Тимчасового уряду була реальною.

Така позиція більшовицьких провідників Києва сприяла тому, що українські сили не стали на бік Тимчасового уряду. Делегати III Всеукраїнського військового з'їзду, що розпочав свою роботу наприкінці жовтня (за старим стилем) 1917 р. у Києві й рішення якого мали вирішальний вплив на Центральну Раду, завадили відрядженню збройних частин до Петрограда. Тимчасовий уряд і пов'язані з ними сили здавалися учасникам з'їзду небезпечнішими для України. У резолюції згаданого з'їзду наголошувалося: «З'їзд вважає, що центральна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі й заступником інтересів трудової демократії, а через те виступ большевиків не можем лічити вчинком антидемократичним. І вжиємо всіх заходів, щоб військо з України, а також українські військові одиниці з фронту й тилу не посилалися для боротьби з представниками інтересів трудового народу». Пізніше, посилаючись на це рішення, С. Диманштейн резонно зауважував: «Наша правильна національна в національному питанні в період між лютим та жовтнем 1917 р. була одним із серйозних чинників, що забезпечили перемогу пролетарської революції та її зміцнення в наступні роки».

Центральна Рада 20 (7) листопада видала III Універсал, у якому йшлося про створення УНР. Його національно-державна складова не суперечила згаданій вище «Декларації прав народів Росії». Однак в Універсалі, як і в попередніх рішеннях УЦР, не визнавалася законність більшовицького перевороту. Ситуація оцінювалася таким чином: «На півночі в столицях іде міжусобна і кривава боротьба. Центрального уряду нема, і по державі шириться безвладдя, безлад і руїна».

Таким чином, УЦР не визнала посталий у результаті Жовтневого перевороту ленінський Раднарком загальноросійським урядом. Окрім III Універсалу, це зазначалося у низці інших рішень кінця 1917 р. Зокрема, у ноті українського уряду від 11 грудня 1917 р. до всіх воюючих та нейтральних держав: «Влада Ради Народних Комісарів не поширюється на всю Росію, а в тім числі не поширюється й на Українську Народну Республіку». Керівництво більшовиків, яке використало національне питання під час захоплення та зміцнення своєї влади, не мало формальних підстав заперечувати такий підхід хоча б тому, що в ухваленій ленінським Раднаркомом 15 (2) листопада Декларації прав народів Росії йшлося про «Право народів на самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави».

Визначеної у III Універсалі позиції щодо радянської Росії УЦР дотримувалася аж до проголошення IV Універсалом у січні 1918 р. незалежності України. Позначаючи Україну частиною федеративної Росії та залишаючись прихильником створення загальноросійського уряду, керівництво УНР ніколи, навіть гіпотетично, не вважало себе підвладним більшовицькому уряду. Саме через це Центральна Рада послала окрему делегацію до Бреста на перемовини з країнами Четверного союзу та пропонувала це зробити урядам «усіх республік і країв, що виникли на території колишньої Російської імперії». Мало того, делегація радянської Росії на цих переговорах, яку очолював Л. Троцький, 10 січня 1918 р. (28 грудня 1917 р.) офіційно визнала повноваження української делегації, тим самим погодившись із визначенням себе як одного з кількох урядів Росії.