Читати книгу - "Найкраще в мені"

* * *

Побачене глибоко стурбувало Довсона, і він раптом відчув необхідність поїхати до Така просто зараз. Багато років тому гараж був для нього прихистком, і він ураз пригадав, яким спокоєм наповнювало його те місце. Йому конче не хотілося жодних балачок, котрі неодмінно супроводжували поселення до номера: він хотів лишитися на самоті, щоби скласти докупи побачене. Одне із двох: або струс був сильнішим, ніж вважали лікарі, або вони мали рацію щодо стресових ситуацій. Рушивши до шосе, він вирішив навідатися до лікаря після повернення до Луїзіани, хоча побоювався почути від них те саме, що й раніше.

Він гнав подалі неприємні думки, опустив скло і вдихав землистий запах сосен та солонуватої води, коли їхав крізь ліс. За кілька хвилин він з’їхав на дорогу до Такової ділянки. Брудна ґрунтівка, далі поворот, і от уже й Таків будинок, перед яким, як не дивно, було запарковане чиєсь «БМВ». Він знав, що воно не Такове: по-перше, занадто чисте, а по-друге, старий у жодному випадку не придбав би іномарки — не через те, що не вірив би у її якість, а просто через те, що не мав метричних інструментів, аби полагодити. Крім того, Так завжди надавав перевагу вантажівкам, особливо тим, що випускалися в 1960-х. За довгі роки він устиг придбати й відлагодити їх із півдесятка — їздив на них, доки не знаходився перший-ліпший покупець. Його завжди цікавив радше процес реставрації, а не гроші.

Довсон зупинився поряд із «БМВ» й вийшов з авто, здивований тим, як мало змінився будинок. Навіть коли Довсон жив тут, дім Така виглядав розвалюхою. Таким він був і тепер: тут і там видніли недоробки й недоглядки. Аманда колись навіть подарувала Такові вазона, щоби якось прикрасити ґанок, і той вазон досі стояв у кутку, хоч квіти в ньому давно вимерли. Він згадав, як вона раділа й хвилювалася, коли вони дарували вазона Такові, хоч старий не дуже розумів, що з ним робити й де прилаштувати.

Довсон оглянув ділянку перед будинком, помітив білку, що майнула по гілках кизилового дерева. Десь високо у гіллі скрикнув кардинал, а поза тим місцина видавалася покинутою. Він обійшов будинок, прямуючи до гаража. Там було не так спекотно, сосни затуляли сонце. Вийшовши з тіні, він помітив жінку, що стояла в гаражі й оглядала останнє класичне авто, над яким працював Так. Спершу вирішив, що вона з юридичної контори, і уже майже вигукнув привітання, аж раптом жінка повернулася до нього обличчям. І Довсон уже не міг вичавити із себе ані слова.

Навіть здалеку вона виглядала красивішою, ніж він пам’ятав, і деякий час — який здався йому вічністю — він не міг відшукати слів. Він збагнув, що це знов може бути міраж, галюцинація, повільно стулив і розтулив повіки, і усвідомив, що помиляється. Вона насправді була тут, у прихистку, який колись належав їм обом.

І в ту мить, поки Аманда дивилась на нього крізь роки, він несподівано усвідомив, чому Так вимагав його повернення додому.

4

Ані він, ані вона не могли поворухнутися чи промовити бодай слово, доки спантеличення поступово переростало у впізнавання. Першим, що спало на думку Довсонові, було те, наскільки живою вона була в порівнянні із його спогадами про неї. Її волосся вигравало на вечірньому сонці золотавою міддю, а блакитні очі навіть здалеку заворожували глибиною. Та що довше він роздивлявся, то більше помічав відмінностей. Риси її обличчя втратили м’якість юності. Вилиці виступали гостріше, очі, обрамлені тоненькими зморшками, здавалися більш запалими. Та він бачив, що час поставився до її краси більш ніж поблажливо: з часу їхньої останньої зустрічі вона остаточно перетворилася на зрілу, дивовижно красиву жінку.

Аманда, зі свого боку, теж намагалася усвідомити, кого бачить перед собою. Пісочна сорочка по-простому заправлена у випрані-перевипрані джинси, і таке вбрання підкреслювало його досі стрункі стегна й широкі плечі. Посмішка його лишилася такою ж, як колись, а волосся він тепер носив довшим, ніж в юності, і на його скронях вона помітила сиві пасма. Його темні очі лишилися такими самими неможливо виразними, якими вона їх пам’ятала, але тепер у його погляді вона могла простежити обачність, притаманну тим, чиє життя виявилося важчим, аніж вони сподівалися.

— Амандо? — зрештою запитально мовив він, рушивши в її напрямку.

У його голосі їй почулося здивування, та звук її імені на його вустах допоміг остаточно впевнитися, що все це відбувається насправді, що він був справжнім. Він тут, думалося їй, це справді він, і доки відстань між ними скорочувалася, вона відчувала, як роки відлущуються й опадають із неї, хоч і неможливо було це уявити. Коли він нарешті наблизився до неї, то розкрив обійми, і вона миттю опинилася в них — так само природно, як колись давно.

Він притис її до себе, тримав її, наче коханку, якою вона колись для нього була, і вона притислася до нього, і здавалося, що їй знов вісімнадцять.

— Здрастуй, Довсоне, — прошепотіла вона.

Вони довго стояли так у променях пізнього сонця, міцно обіймаючи одне одного, і на мить йому здалося, що вона тремтить. Коли вони нарешті розімкнули обійми, вона майже фізично відчула невисловлену ним емоцію.

Тепер вона роздивлялася його зблизька, і викресані роками зміни стали помітнішими. Тепер він був мужчиною: обличчя його стало обвітреним й засмаглим, як у тих, хто багато часу перебуває на сонці, а волосся порідшало лише трішечки.

— Що ти тут робиш? — запитався він, торкнувши її за руки, наче намагаючись пересвідчитися, що вона справді є.

Питання повернуло її до тями, їй пригадалося, ким вона стала, і вона відступила на крок.

— Гадаю, те саме, що й ти. Коли ти приїхав?

— Тільки-но, — мовив він і здивовано згадав про імпульс, що спонукав його рушити до Така просто зараз. — Не можу повірити, що ти тут. Ти виглядаєш… приголомшливо.

— Дякую, — відповіла вона й відчула, як її щоки мимоволі спалахнули. — Як ти знав, що я тут?

— Я не знав. Просто відчув потребу негайно їхати сюди, і от побачив твоє авто перед будинком. Обійшов садибу і…

Тут він затнувся, і вона закінчила:

— І тут я.

— Ага, — кивнув він, вперше глянувши їй у вічі. — І тут ти.

Енергійність його