Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Україні. Робилося це через окрему серію «АЮЗР», де друкувалися документи про православну українську шляхту та її ополячення у XVI — XVII ст. Власне, українські історики показали, що ті, кого поляки називають польською земельною аристократією, були національно українською провідною верствою, яка через нівеляційний тиск з метрополії і належність до польської політичної нації втрачала зв’язок із землею і переходила в табір супротивної нації. Характерно, що найбільші поборники польщизни у XIX ст. серед аристократії походили з українських князівських родин Ходкевичів, Вишневецьких, Сапіг, Корецьких, Чорторийських тощо. Відкриттю цілого прошарку українського шляхетського життя кінця XVI — початку XVII ст. сприяли праці визначного історика-архівіста Ореста Левицького — дослідника Волинської землі, одного з найактивніших авторів «Киевской старини».

В. Антонович у 1880-ті роки із заснуванням «Киевской старини» визначав концептуальне обличчя видання. Перший номер журналу відкривався його історіософською статтею «Київ, його доля і значення з XIV до XVI ст.» Автор цією статтею і працею «Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгердта» намагався об’єднати першу і другу фази української історії через литовсько-польський період у наскрізний виклад. Якщо теоретично вивести Литовську Україну-Русь із князівської Руси-України було нескладно (устрій життя ХIV ст. принципово не змінювався, просто литовська князівська династія в Україні замінила Рюриковичів; про це писали й історики російської школи Ф. Леонтович, М. Владимирський-Буданов, М. Любавський та ін.), то пояснити, де шукати генетичні коріння козацтва, було складніше. Польська історіографія вбачала в козацтві польську шляхетську традицію відходництва. Українцям же важливо було нав’язати козацтво до князівського часу, демонструючи безперервність історичного процесу на українських землях від IX до XVII ст.

Громадська теорія та українське народництво. Українська відповідь на виклики доби

Традиційна українська державницька історіографія презентувала народництво як вираз старої, задавненої хвороби бездержавності. Історик Омелян Пріцак взагалі писав про нього як про патологічне явище української суспільної думки. Чи так це насправді?

На наш погляд, для адекватної відповіді ідейним опонентам із протиборчих таборів державницьких російської і польської історіографій був просто необхідний народницький підхід. Українським інтелектуалам неможливо було покликатися на майновиті верстви населення, коли вони на момент постання українського питання обирали неукраїнський суспільний табір. Як це не парадоксально звучить, народницька ідеологія за змістом своєї відповіді полякам і росіянам була державницькою за своїм характером.

Державницька думка сусідніх народів трималася за елітаристське пояснення історії, а тому дивилася на минуле під кутом зору панівної верстви. Українці М. Костомаров і В. Антонович стверджували, що керівна верства була в Україні споконвіку неукраїнською. У князівську добу нагорі ієрархічної драбини перебували варяги, в литовсько-польську добу власницька верства мала своє походження від неукраїнців — князів династії Рюриковичів і Ольгердовичів. На чому ж тримався суспільний механізм Старої Руси-України? На громадах, відповідав В. Антонович, у селах і містах, які жили осібно від центральної феодальної влади. Влада приходила й відходила, а громади залишалися, будучи носієм української традиції. Коли центральна влада в результаті монгольської навали надовго втратила своє керування владу на громадським життям, а татарська загроза постійно турбувала південні кордони України, з’явився новий охоронець інтересів українського люду — козацтво, яке виділилося з громади. Остання, у свою чергу, успішно пережила й лихоліття князівських міжусобиць, і монгольську навалу, і татарські напади та плавно вписалася в новий козацький устрій.

Народницьке бачення історичного процесу ґрунтувалося на українському месіанському міфі про демократичність українців, про їхню повагу до індивідуальної свободи члена громади й одвічне свободолюбство. Це також було протиставленням міфам сусідів про шляхетський аристократизм поляків і монархічний автократизм росіян. Сформульований він був для загалу в цікавій статті В. Антоновича «Три національні типи народні» в журналі «Правда» за 1888 р. У ній київський професор сформулював психоісторичний тип ментальності українців, росіян і поляків.

Цікаво, що ця стаття саме й стала для В. Антоновича в комуністичну добу обвинувальним актом у «махровому українському буржуазному націоналізмі», хоча, як вважала його дружина К. Мельник-Антонович, насправді він статті не писав. На приватних українознавчих курсах професор читав лекції з антропології, і після запису студентами і редакції О. Кониського її було відправлено до Львова на публікацію. Оскільки ця студія за жанром була записана на папір як усна оповідь, автор не мав можливості нюансувати виклад і врівноважено показати всі складнощі такої проблеми, як національна ментальність.

Нарешті важливо спростувати ще один стереотип української державницької школи в історіографії. Ідеться про нібито бездержавницьку сутність істориків-народників. Українське народництво не було антидержавним. Власне, можна казати про два типи народницької ідеології в середовищі українських інтелектуалів: 1) ті, хто бачив перспективи в подальшому розвої України; 2) ті, хто на українське дивився як на архівне минуле, що вже остаточно віджило і не має перспектив у майбутньому. Перший напрям дав початок державницькій школі в українській історіографії та політичній думці. Його засновником був В. Антонович, а продовжувачем справи — М. Грушевський. Другий — істориків «малоросійського» ментального типу: О. Лазаревського, В. Науменка, І. Лучицького, Є. Ківлицького та інших «лівобережців». Ще більш державницьким було галицьке народовство. Воно спиралося на історичну традицію позитивного сприйняття галицької князівської провідної верстви в часи Галицько-Волинської держави й поважне ставлення до заможної верстви через наявність добре розвинутого і розгалуженого греко-католицького духовенства як самостійної верстви, що продукувала галицьку інтелігенцію.

Під жорстким державним контролем українська підросійська інтелігенція не могла відразу виставити на порядок денний ідею самостійності через її миттєву заборону владою. Царат і суспільна думка Росії сприймали самостійництво українців як державний злочин. Тому українська політична думка, розпочавши від кирило-мефодіївців, висувала ідею, федеративного устрою та всеслов’янської федерації.

Регіональне етнокультурне та ідейно-політичне розмаїття західноукраїнських земель у складі монархії Габсбургів (І. Монолатій)

Наприкінці XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл українських земель. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої влітку 1772 р. Галичина увійшла до складу монархії Габсбургів. 1774 р. імперія Габсбургів загарбала Буковину (північну частину Молдавського князівства) з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи це тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю заселяли українці. Відень офіційно претендував на спадщину середньовічних Галичини й Волині через давні епізоди перебування їх (або частин їхніх теренів) під владою угорських королів.

Упродовж XVI — XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох століть не жило спільним життям із рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства.

Західноукраїнські землі площею понад 60 000 кв. км. з населенням 2 500 000 осіб, у тому числі 2 000