Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

вишколеної військової сили. Проф. Володимир Кубійович, голова Українського Центрального Комітету, так сформулював свої міркування: «Ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати кожний момент, враховуючи ввесь риск. Дивізія „Галичина“ постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріпляла наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших землях». Він уважав, що в складі німецьких збройних сил «могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне українське з'єднання, яке при сприятливих обставинах могло стати принаймні частковим зародком української армії». Українські творці дивізії думали через аналогію до Першої світової війни, що ця війна закінчиться на українських землях хаосом; одні програють мілітарно, а в других революція та вибух громадянської війни за самостійність поневолених народів стане реальною можливістю.

Українська патріотична молодь з ентузіазмом зголошувалася до дивізії. В скорому часі зголосилося понад 80 тисяч добровольців. Можна з певністю ствердити, що аргумент про потребу вивчити військове діло, щоб могти продовжувати боротьбу за незалежність свого народу, переконав і захопив її, бо ж німецька сторона, крім обіцянки, що вживатиме дивізію на протисовєтському фронті, нічого не давала. Це мала бути тільки одна дивізія, та ще й з регіональною назвою «Галичина».

Мілітарно дивізія не мала нагоди себе проявити. Після закінчення вишколу вона попала в «котел» під Бродами, де її розбили враз з іншими німецькими дивізіями. З 11-ти тисяч вояків і офіцерів дивізії тільки близько 3-х тисяч вирвалося з того оточення. Решта попала в полон, загинула або включилася в лави Української Повстанської Армії.

З поповнень сформовано нову дивізію, дальший шлях котрої вів у боях з червоними партизанами через Словаччину, Словенію, щоб війну закінчити на полях південно-східної Австрії в околиці міст Ґраца й Фельдбаха.

У війні гігантів, яка велася великими армійськими з'єднаннями, дивізія, очевидно, не могла відіграти значної військової ролі. Її важливість і значення були в силі ідеї. Кожний народ має моральне право боронитися перед ворогами. Довгими віками поневолений і фізично, й духовно нищений український народ не скорився, а безупинно й за всяких нагод продовжував — і далі продовжує — боротьбу за право жити власним життям у власній державі. Саме ця ідея була несприйнятлива й грізна для ворогів.

Навіть німці, в мундирах яких довелось дивізії воювати, вже під кінець війни розпізнали помилку своєї політики й справді дуже пізно, але таки пішли на поступки українській ідеї. Рятуючи те, що вже не можна було врятувати, погодилися створити Український Національний Комітет. Його голова генерал Павло Шандрук рівночасно став командувачем Української Національної Армії, а дивізія (колишня «галицька», а тепер вже «українська ч. 1») стала першою дивізією УНА. Присяга, складена генералові Шандрукові на вірність українському народові, та тризубці на шапках — це символи, які виявили назовні ці почування, котрими від самого початку жило вояцтво дивізії.

Деякі обсерватори підкреслюють, що воякам дивізії довелось боротися проти своїх співвітчизників на східному фронті. Це правда. Часопис «Народна Армія», орган Міністерства оборони України, містить часом статті, в яких автори підкреслюють, що вони в Другій світовій війні воювали не за Сталіна, а за батьківщину, хоч вправді не за самостійну Україну.

Вояки дивізії в жодному разі не воювали за «тисячолітній райх» або «Нову Европу», а за майбутню самостійність України. Для них не було різниці між німецьким фашизмом (в той час виглядало, що його тривалість не буде довга) і, якщо мова про методи дії, червоним більшовицьким фашизмом.

Після війни доля повела колишніх вояків дивізії різними шляхами. Тим, що попали в совєтський полон, довелося роками каратися в архипелагу «Ґулаґу», і багато там загинуло. Інші роз'їхалися по країнах західного світу. Вони продовжували, вже іншими, мирними методами, працювати для добра української діаспори та українського народу. Багато з них зайняли визначні пости в житті організованої української громади.

Буває в житті людини, що її успіх вирішує доля, яка дасть нагоду опинитися у відповідному часі й у відповідному місці, з відповідними можливостями. Подібно буває в житті організацій та угруповань народу. Попри дивізію, одначе, добра доля пройшла боком. Тепер ті, що дожили, радіють подіям в Україні — її відродженням і розбудовою держави. В них твердилося переконання, що жертви крови й життя дивізії не пішли намарне. Колишні вояки дивізії радо повторюють строфу, яка висловлює, за що вони боролися: «за свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України».

А в Україні голова Галицького Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА Михайло Яцура додав: «Ми українській державі вірні до кінця!».

З полону в Італії до університету в іспанії

В кінці 1946 року 25 колишніх вояків 1-шої Української Дивізії УНА одержали стипендії і виїхали на студії до Еспанії. Спільна світлина, зроблена в Мадриді перед Колегією св. апостола Якова в 1948 р. Сидять зліва: Дмитро Маслій, інж. лісництва; Семен Федюк, д-р політичних наук; Олександер Білик, інж. лісництва; Андрій Листок, мґр. філософії; Забаля, адміністратор Колегії св. Якова; Енріке Ресик, член управи «Обра Католіка де асистенція Університерія»; Теодор Барабаш, д-р інж. гірництва; Нестор Романик, д-р інж. лісництва. Стоять зліва: Роман Бучок, д-р медицини; Левко Мартюк, перервав студії медицини і виїхав до США; Андрій Винницький, перервав студії кораблебудування і виїхав до США; Ізидор Заплатинський, д-р інж. гірництва; Зенон Рудавський, д-р медицини; Олег Забара, проф. інж. промисловости; Любомир У грин, інж. лісництва; Анатолій Скоробогатий, д-р медицини; Ростислав Левицький, д-р медицини; Маріян Давидко, закінчив ветеринарію і теологію; Юрій Кекіш, інж. хімії; Степан Гладун, економіст; Юрій Акулов, архітект; Ярослав Петрущак, д-р медицини; Всеволод Варжанський, проф. інженерії і комунікації; Роман Ваєрів, інж. лісництва; Володимир Блавацький, д-р ветеринарії; Михайло Гичка, д-р інж. лісництва; Юрій Дроздовський, фармацевт.

Микола Степаненко,

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ — ЩЕ ОДИН ЕТАП У БЕЗПЕРЕРВНІЙ БОРОТЬБІ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Доповідь на бенкеті з нагоди відзначення 25-ліття створення дивізії «Галичина» (Торонто, Канада, 18 травня 1988 року)

 

Як про це свідчить Командувач Української Національної Армії генерал Павло Шандрук, від Президента А. Лівицького він «мав всі повновласті». Державний Центр УНР в особі сл. п. Президента А. М. Лівицького стояв при народженні Української Національної Армії і її Першої Дивізії. Генерал Шандрук далі зазначає: «Український Національний Комітет з одного боку, Уряд УНР з другого — своїми актами призначили мене Командуючим Українською Національною Армією».