Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Ґулд довів мистецтво догідливості до небувалих висот в одній зі своїх найменш вдалих книг — «Скелі непорушні». На її сторінках він вводить абревіатуру NOMA від англійського вислову «non-overlapping magisteria», що означає «недотичні царини»:

Цариною науки є емпірика. Вона вивчає, з чого складається всесвіт (факти) і чому він побудований так, а не інакше (теорія). До царини релігії входять питання сенсу буття та моральних цінностей. Ці дві царини не перетинаються між собою, а також не вичерпують усіх тих пошуків, які веде людство (згадаймо, приміром, царини мистецтва та краси). Якщо скористатися давнім висловом, то наука займається віком скель, а релігія — скелями віків; наука вивчає, як побудовані небеса, а релігія — як потрапити на них.

Звучить переконливо, доки не вдумаєшся в ці слова. Про який такий сенс ідеться, займатися яким може тільки релігія, а наука повинна шанобливо скинути капелюха та вклонитися?

Видатний кембриджський астроном Мартін Ріс, якого я вже згадував, починає книгу «Наша космічна домівка» двома запитаннями, які претендують потрапити в категорію сенсу буття, і дає на них відповідь у дусі NOMA: «Найголовніша таємниця — чому взагалі все існує? Що вдихнуло життя у фізичні формули та створило з них реальний всесвіт? Однак такі питання виходять за межі науки — це царина філософів і богословів». Я б натомість сказав, що якщо вони виходять за межі науки, то за межами царини богослов’я вони лежать і поготів. (Сумніваюся, що філософи подякують Мартіну Рісу за те, що помістив їх у компанію з богословами.) Ба навіть хочеться піти ще далі та спитати, чи можна взагалі вважати, що в богословів є окрема царина? Я досі з усмішкою пригадую слова колишнього директора мого оксфордського коледжу, коли йому подали на розгляд кандидатуру одного молодого богослова на посаду молодшого наукового співробітника. Ознайомившись із його дисертацією, присвяченою християнському богослов’ю, директор відреагував: «Маю дуже глибокі сумніви, чи можна це взагалі називати предметом дослідження».

Якими додатковими експертними знаннями порівняно з науковцями можуть богослови збагатити наше розуміння фундаментальних питань космології? В іншій своїй книзі я переказував слова знайомого оксфордського астронома, сказані у відповідь на одне з таких фундаментальних питань: «Е-е-е, це ми виходимо за межі науки. Тут я здаю справи нашому доб­рому другові капелану». На жаль, тоді мені не вистачило кмітливості озвучити запитання, яке я пізніше поставив у книзі: «А чому капеланові? Може, краще садівникові або кухареві?» Чому науковці демонструють таку малодушну поступливість перед амбіціями богословів у питаннях, на які останні не більше кваліфіковані відповідати, ніж самі науковці?

Є ще одне заяложене кліше (на відміну від багатьох інших, хибне), нібито наука займається питанням «як» і лише богослов’я має потрібні інструменти, щоб відповідати на питання «чому». Що ж на світі білому належить до категорії питань «чому»? Не кожне речення, яке починається зі слова «чому», можна до неї зарахувати. Чому однороги порожнисті? Деякі питання просто не заслуговують на відповідь. Якого кольору абстракція? Який запах у надії? Навіть якщо питання сформульовано в граматично правильний спосіб, це ще не робить його змістовним і вартим серйозної уваги. Ба навіть якщо питання має реальний зміст, нездатність науки дати відповідь на нього не означає, що це до снаги релігії.

Можливо, якісь по-справжньому основоположні та змістовні питання назавжди залишаться недосяжними для науки. Але може бути, що квантова теорія вже стукає у двері незбагненного. Проте якщо наука не може відповісти на якісь фундаментальні питання, то з якого дива це має бути до снаги релігії? Припускаю, що ні кембриджський, ні оксфордський астрономи насправді не думали, що богослови знають щось більше за них, аби відповісти на питання, занадто складні для науки. Мені здається, що вони обидва просто демонстрували запопадливу тактовність: якщо богослови ні про що не можуть сказати нічого корисного, давайте дамо їм подачку й хай ламають голови над кількома питаннями, на які ніхто не може або й не зможе відповісти. На противагу друзям-астрономам, я вважаю, що навіть подачку давати не слід. Спершу хотілося б почути обґрунтування, що богослов’я (на відміну від, скажімо, біблієзнавства) взагалі має предмет дослідження.

З іншого боку, важко не погодитися, що право науки вчити нас моральних цінностей щонайменше сумнівне. Але чи справді варто, слідом за Ґулдом, повністю передати релігії право вирішувати, що таке добро і зло? Якщо вона більш нічого корисного не може дати людству — це ще не підстава дозволяти їй вирішувати, що нам робити. Зрештою, якій із релігій? Тій, у лоні якої нам випадково випало вирости? Тоді до якого розділу та якої книги Біблії звертатися, адже вони далеко не одностайні в багатьох питаннях, а деякі з них — відверто огидні за будь-якими моральними мірками. Чи всі прихильники дослівного прочитання Біблії знають, що в ній вимагається смертна кара за перелюб, збирання хмизу в шабат і лихослів’я в присутності батьків? Якщо ж відкинути деякі книги, наприклад Повторення Закону та Левита (так, як пропонують усі просвітлені сучасники), постає запитання: а звідки беруться критерії, на підставі яких ми вирішуємо, які моральні цінності релігії прийнятні? Чи, може, краще перебрати всі віросповідан­ня світу, доки не знайдемо такого, чиє моральне вчення нас найбільше влаштовує? Якщо так, то знову зринає питання: за яким критерієм обирати? А якщо в нас є незалежні критерії вибору релігійної моралі, то чому б не відсторонити від справ посередника й не зайнятися моральним вибором без участі релігії? До цих питань я повернуся в сьомому розділі.

Мені здається, що Ґулд не мав на увазі того, що сам же написав у «Скелях непорушних». Усі ми в тих чи тих обставинах грішили незаслуженою ввічливістю на адресу могутнього опонента, тож не бачу нічого дивного в тому, що й Ґулд не бездоганний. Він міг умисно зробити категоричну заяву про недотичність науки до питання про існування Бога: «Ми не заперечуємо й не підтверджуємо цю тезу, а утримуємося від будь-яких коментарів про неї». Звучить вона в дусі постійного й непорушного агностицизму (ППА), і з неї випливає, що наука не може говорити навіть про ймовірність різних відповідей на питання про існування Бога. Ця надзвичайно поширена хибна думка, яку багато хто повторює, наче заклинання, при цьому не задумуючись про її зміст, втілює те, що я називаю «злиденністю агностицизму». До речі, Ґулд не належав до безсторонніх агностиків, а недвозначно схилявся до фактичного атеїзму. Як можна обґрунтувати таку позицію, якщо про існування Бога не можливо нічого сказати?

З гіпотези про Бога випливає, що в нашій реальності, крім нас, існує надприродний діяч, який задумав і сотворив всесвіт, а також (принаймні згідно з деяким версіями цієї гіпотези) продов­жує підтримувати його функціонування і навіть час від часу втручається в нього, здійснюючи чудеса — тимчасові порушення встановлених ним самим великих і незмінних законів. На диво чіткий виклад цієї думки знаходимо в книзі «Чи існує Бог?» Річарда Свінберна — одного з провідних богословів Британії:

Теїсти стверджують, що Бог має силу створювати, зберігати та знищувати будь-що, як велике, так і мале. Він також може приводити речі в рух чи змусити їх виконувати будь-які інші дії… Саме він змусив планети рухатися згідно з тим порядком, який відкрив Кеплер, а порох — вибухати, коли до нього підносять сірник;