Читати книгу - "Рікі та дороги"

охоплювали під час навчання. І радіють, якщо в них виходить усе правильно і всі їх хвалять і заохочують подарунками й гарними словами. Але якщо вони помиляються і не виправдовують очікувань, то засмучуються. І, гадаю, усі ці діти воліють забути ситуації, коли не впоралися з розв'язанням, а хочуть пам'ятати тільки випадки, коли подужали задачу. Тоді їхні життя були б сповнені світла й тепла, подарунків і заохочень.

Усі ці ситуації разом із відчуттями складаються нам у голови — це називається досвід. Але ми їх пригадуємо не тільки за потреби, але й випадковим чином, коли натрапляємо на якісь речі, які з цим досвідом асоціюються, наприклад підручник із алгебри, або вафельний рушник, або старечі пальці, і тоді переживаємо ніби маленьку подорож у часі на швидкій перемотці, аж до потрібного епізоду. І знову охоплені тими відчуттями, хоча насправді про цей епізод уже забули.

А іноді, коли нам страшно, чи погано, чи не можемо заснути, як-от я зараз, ми навмисно пригадуємо моменти, коли почувалися щасливими. І якби мене попросили на якихось змаганнях із пам'яті пригадати щось радісне зі свого життя, моя голова видала б мені спогад, про який я раніше вже розповідав. Про те, як чужа жінка в хустині стала мені мамою, яка померла два роки тому, але насправді ні. І як вона, відсунувшись, подивилася на мене та сказала:

— Бачиш, як добре.

А моє серце калатало, і це було 80, а може, і більше ударів на хвилину, і вже здавалося, що в мене зараз станеться серцевий напад.

Раніше я казав, що хотів би забути все погане і пам'ятати тільки про бузок і падану аличу біля будинку, але насправді я погодився б забути навіть усе хороше, стати порожнім і почати заново сповнюватися відчуттів, уже знаючи, що треба бути дуже обережним.

Але цього ніхто не вчить, тобто нас навчають пам'ятати, але ніхто не каже, як забувати. І ніхто не каже, як розв'язати цю задачу, як навчитися жити між хорошим і поганим, при цьому не втративши глузду. Як радіти, коли тобі болить, і як сумувати, коли тобі радісно?

* * *

Від самого ранку дуже парило, і я намагався не вилазити з намету.

Я подумав про те, що ввечері точно буде дощ, а намет до цього не готовий, він протікатиме, і через це мені може бути зовсім кепсько.

Я змусив себе вилізти й наламав розлогих гілок, накрив ними намет навхрест у кілька шарів, а тоді заліз досередини й подивився на те, що вийшло. Сонце зовсім не пробивалося крізь гілки, але це аж ніяк не рятувало від спеки. Повітря пахло сухою землею й було важким, на якусь мить мені навіть здалося, що я задихаюся від його важкості, що вдихаю гарячий пар. Переляканий, я викотився з палатки й захекав, хапаючи ротом повітря. За хвилину це минуло, але серце й далі тривожно гупало.

Мені подобався дощ. Коли я був удома, він давав мені спокій і задоволення, але досі я ніколи не переживав зливу в лісі.] Це був новий досвід для мене, і він, напевно, мав покращити мене, але саме зараз я не хотів, щоб щось таке було в моєму житті. Ще дужче я не хотів, щоб був дощ із грозою, бо тоді все гримить, і мені від цього стає дуже страшно, бо я чую деякі звуки гучніше за інші, ніби вони лунають мені просто у вухо.

Протягом дня моя тривожність наростала. Ближче до вечора небо затягло темними хмарами, а на заході крізь дерева я бачив шматки неба фіолетового кольору, ніби хтось їх помалював пензлем. Ліс мовчав, не цівкали навіть птахи, яких від самого світанку було не зупинити.

Потім усе потемнішало, ніби раптово настала ніч, і я побачив, як спалах освітив листя, і потім було 1,2, 3, 4, 5… і пролунав грім, і він не був спочатку тихим, а потім гучним, — він був одразу гучним, ніби щось розламали просто мені над головою. І це означало, що гроза на відстані приблизно 1,7 кілометра від мене, бо швидкість звуку 350 метрів на секунду, і якщо 350 х 5 = 1750 метрів, то це дуже близько, буквально за кілька сотень дерев, і через це мені стало дуже страшно.

Мені здалося, що це весь світ вибухнув, і цей звук для мене був найгучнішим за все, що я коли-небудь чув, і я так перелякався, що навіть трохи впісявся, хоча мені було 14 років, а пісяються тільки діти. Потім блиснуло ще раз, навіть яскравіше, ніж уперше, і грім прокотився всім небом, а по листю вперіщила злива. На кілька секунд я відчув запах пилу, який майже відразу змінився на запах мокрої трави й листя.

Гроза розійшлася і зануртувала з такою силою, що мені здавалося, ніби вона рознесе ліс на друзки. У постійному сяйві блискавок, що спалахували в небі, на землі все ставало чітким і без тіней. Крізь вхід до намету я бачив, як дерева гнуться мало не до землі і як сильний вітер ганяє дощ стіною від краю й до краю лісу. А потім побачив, як одне дерево на якусь мить наче застигло в нахилі, ніби перестало боротися, а потім просто повалилося набік, і почув, як із тріском із землі виривається його коріння, а гілки від удару ламаються об землю. І я від страху трохи навіть завив і заплакав, бо пісятися вже не міг, і затулив вуха руками, і міцно заплющив очі.

Щось зашаруділо біля входу, і я подумав, що це може бути шарова блискавка, але, розплющивши очі, побачив, що то Рікі продирається крізь гілля всередину. З нього скрапувало, і він тремтів. У якомусь легкому забутті я майже не звернув на нього уваги, лише забився подалі в намет і знову затулив вуха й заплющив очі, бо злива та гроза й далі розгулювали навколо.

Я почув, як вітер зірвав з намету кілька великих гілок.

На голову стало накрапати, але я цим аж ніяк не переймався.

Я підскімлював негоді, але чомусь не непритомнів, напевно, тому, що було надто страшно і через це я зазнав сильного стресу, який не давав моїй свідомості відключитися. Навіть не знаю, звідкіля в мені взялася така сила — долати все це ревище, але я чітко пам'ятаю кожну секунду з тих 10