Читати книгу - "Село не люди"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Люко Дашвар
- ISBN: 9789661414975
Люко Дашвар – це сучасна українська письменниця, котра пише для людей у різних стилях, але в основному на такі теми, щоб подумати. Наприклад, на соціальні та психологічні. Читати онлайн книгу «Село не люди» Люко Дашвар українською мовою можна у нашій віртуальній бібліотеці.
Саме ця книга є першою, яку написала українська письменниця. У цьому творі піднімаються надзвичайно важливі теми, наприклад, такі, як насильство над жінками, підліткове виховання дітей та інші. Творіння письменниці дуже тепло прийняли ще у 2007 році – саме тоді воно стало дуже популярним.
Головною героїнею цього роману є дівчина-школярка, яку звуть Катериною. Вона давно вже закохана у батька свого однокласника – Олександра. Чоловік набагато старший від неї, проте дівчина нічого не може поробити із собою. Це наче історія про нову Лоліту. Але у селі всі про всіх знають і з часом все таємне стає явним.
Як же будуть розвиватися події, коли майже всі знають про таку закоханість? Що зробить Катерина і чи зможе вона втамувати свою пристрасть, а, може, навпаки? Щоб дізнатися про це все, вам необхідно скачати книгу «Село не люди» Люко Дашвар безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) у нашій віртуальній бібліотеці у форматах: fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб).
Над селом зорі ясніші, у селі квіти пахнуть п’янкіше, сільські дівчата дорослішають раніше. Катерині усього тринадцять, а її серце належить чоловікові набагато старшому, та ще й одруженому. У селі все безпосередньо: якщо люблять, то вже до безтями, якщо ненавидять, то щонайзапекліше, якщо пробачають, то від щирого серця…
Історія, у якій любов і смерть, чистота і гріховність стоять пліч-о-пліч – настільки близько, що стають невіддільними…
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
© Чернова І. І., 2007
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2007, 2010, 2011
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2007
* * *Ми хочемо побачити українську книжку в кожній домашній бібліотеці в Україні.
Цікавою, улюбленою, яскравою.
Юрій Логуш, Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
www.kraftfoods.com.ua
Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі – якраз на рівні ремінця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого руками.
Катерина витерла губи, спитала:
– То це і є любов?.. Слизька…
Роман знітився:
– Це… чоловіче молоко.
– А казали… любов.
– Іди… – наче батогом ото.
– Піду… До побачення, дядечку.
– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?
– А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.
– Іди, – повторив і сам пішов.
А вона ще довго не йшла. Рукою по траві – роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.
– І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.
Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.
– Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…
А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…
– Та нічо’… Не просплю.
Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у бік:
– Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!
– Устаю вже…
А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:
– Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали, може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?
Тато – ноги вже в штанях, а в голові одне:
– А поїсти?
– А тобі б усе їсти! – мамка сміється. – Буде, буде… Я тільки до курей гляну.
І знову доньці:
– Катруся! То допоможеш таткові?
Довелося оченьки розплющити.
– Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…
І татко:
– Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?
Глянув на мамку спідлоба, дверима – грюк! Свиням те грюкання – бальзам на п’ятачки. Татко – грюк, вони у відповідь – рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.
Мамка на постіль сіла, Катерину обійняла і на вушко:
– Як не підеш із батьком, знову нап’ється… Корови розбредуться, сусіди скаржитимуться… Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже?
– Уроки як уроки…
– То що?..
– Мамо…
– От біда! Добре вже, збирайся до школи.
– Мамо…
– Та нічо’… Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромка до батька не приплентається…
– Дядько Роман казав, що треба трактора терміново зібрати, – ляпнула дівка і язика прикусила.
Мамка з подивом:
– І звідки?..
– Ішла від Людки, а біля кіоску мужики тирлувалися. Почула…
– Отож, доню, біля кіоску. Я б тій Тамарці-бізнесменці всі патли повискубувала. Зараза…
– Зара-а-за! – Катерина – ноги з ліжка. Зойкнула: у п’ятку мов гвіздок хто забив.
Мамка з кухні глянула:
– Доню, ти що, боса швендяла?
– Та нічо’…
Дошкандибала до шафки, у шухлядці голку знайшла. Татків одеколон «Лісова пісня» теж згодився. Залила ним усю п’ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов одеколоном. Краса… Татко з двору зайшов – задихнувся:
– Аби добро переводити!
– Та вона лікарем буде, не інакше… – мамка сміється.
– Лікарем… – татко яєшню із салом бачить, а тхне вона йому «Лісовою піснею». – А їсти тепер де?! Надворі?..
– Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… – мамка вміє вмовляти лагідно.
До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще – справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет «Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на ручці… ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси…
Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:
– Чи обрізати, поки мамки нема?..
І обрізала би, та знадвору чути:
– Ка-атя! Кать! Ти до школи підеш?
Катерина з дому вискочила:
– Люд! Зайди! Я зараз…
Біля хвіртки – руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки, кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи ґумові – картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.
– Людка… Ти така красива…
– Цілий ранок збиралася! – Людка дівка серйозна. – А ти? Чекати не буду…
– Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.
Людка заколки помацала – на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?
– Тут почекаю. Збирайся скоріше.
Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій – хлопці дорослі. Уже по п’ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може, й того більше.
Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі глибокі… Як озера. Та й ніс – нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в’ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!
– Привіт, джентльмени. Куди зібралися? – Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.
У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.
– Що? – Сашко аж зупинився. – Людка нам щось криконула?
Сергій іще на своїй хвилі.
– Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?
– Не знаю… – Сашко до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.