Читати книгу - "Розтопити кригу , Анжеліка Вереск"

Загалом, виглядав він на 55, хоча йому було вже понад триста. У нього був уважний погляд і репутація далеко не дурної людини.

Зараз у нього на вихованні була племінниця Амелія. Щоправда, на час війни він залишив її у Воріосі. Саме герцога ді Міорі він хотів залишити замість себе в Аркорісі.

— Ви мене викликали, Ваша Величносте?

— Проходьте, герцогу, я хотів обговорити з вами деякі нагальні питання. Як ви знаєте, завтра ми з королевою вирушаємо на Північ, тож перед від’їздом я хотів уточнити, чи не потребуєте ви якоїсь допомоги? Можливо, виділити вам додаткову кількість солдатів?

— Ваша Величносте, — герцог обмірковував відповідь, — певно, не завадила б група магів Землі, бо на усунення руйнувань піде чимало сил і часу. І ще близько сотні солдатів для охорони замку.

— Добре, герцогу, я віддам розпорядження лорду Даріану. Щось іще?

— Ваша Величносте, мені написала Амелія, — герцог скривився, — вона просила залишити її у Воріосі, при вашому дворі, і не забирати сюди. Каже, що тут зараз не королівство, а суцільна казарма, мовляв, їй тут робити нічого.
Король хмикнув:

— Що ж, думаю, ми зможемо призначити їй компаньйонку для супроводу, на час вашої розлуки.

— Дякую, мілорде. Можу йти?

— Так, ідіть, герцогу, — король стомлено махнув рукою, відпускаючи його світлість.

Армія була готова, вози спаковані, речі зібрані. Вони були готові вирушати в дорогу.