Читати книгу - "Життя і смерть вчителя Пришелепка, Микола Білоус"

Хом’яков Леонід Абрамович не зводив очей з монітора комп’ютера в секретній кімнаті місцевої надсекретної з усіх секретних служб Нового Барбадосу. Сюди стікався весь відеофактаж із дронів-розвідників, котрі джмелями настирливо гули над берегом річки, випасаючи Пришелепка. Леоніду Абрамовичу було невтямки – чому він, Пришелепко, нікуди не тікає, не ховається. Або ж витає сфінксом єгипетським на щополочці скелі, ніби приріс до граніту. За весь час стеження – жодного руху. Наче помер. «Що він замислив? Якщо вірити Безстрашній, цей непримітний чоловічок, коли розгнівається, може спопелити пів містечка. Ну та й біс із ним. Містечком. І гицелів та опричників не шкода. Баби народять ще. А він, Хом’яков, буде триматись подалі. Йому треба жити. Адже це його ідея – творити універсальних воїнів через квантовий потік енергії. І він свого досягне. Лише піймає та детально вивчить Пришелепка.»

В голові Леоніда Абрамовича уже малювався таємний підземний завод по виробництву універсальних солдат. Він чітко бачив конвеєр, подібний до тих, що працюють у штампувальних цехах. Яким поволі, одне за другим рухаються породіллі з родильного відділення до іншого цеху. Де кілька інженерів-нейрохірургів в індивідуальному порядку кожному немовляті лазером видаляють мізки та на їх місце вставляють мікропроцесор відомої корпорації «Блек-порок». А далі – приміщення для інтенсивної терапії, стабілізації та відгодівлі за спеціальним раціоном з біологічними добавками та стимуляторами посиленого росту. Звідки немовля у два-три кілограми через три-чотири місяці виходить продукцією вагою до ста кілограмів: пришелепками без живих мізків у голові й людського серця в грудях. Ще з ембріону запрограмованими мистецтву війни. Навченими і підготовленими. Котрих у будь-яку мить одягай у піксель і кидай в бій. «Ідеальні машини для вбивства. Вони безцінні, – думав Леонід Абрамович. – Їх можна використовувати, як у власних цілях, у війні з барбаросівцями, так і масово, тисячами експортувати в «гарячі точки» планети за величезні гроші. Тому він, Пришелепко, потрібен мені живим. Я примушу його до співпраці. Якби не впирався. Навіть якщо доведеться власноруч кромсати Безстрашну в нього на очах. Адже любить її. Зламається. І не таких ламали. Це зробить мене неймовірно багатим. Бо гроші – то все. Вони моє Сонце. Мій бог.»

Хом’яков уже уявляв себе в рожевих шортах і бейсболці з синім віслюком на голові десь поруч з Атлантичним океаном. У власній віллі на пів тисячі квадратних метрів з басейном та висячими садами Семіраміди, по сусідству з колишніми прем’єрами та президентами Нового Барбадосу. Які, порівняно з ним – його мільярдними статками в крипті та американських рублях, були чистою голотою і в підметки йому, слузі свого народу, не годилися… Час від часу поглядав на годинник та на екрани камер зовнішнього спостереження. З хвилини на хвилину мав прибути секретний вантаж із дружньої країни півнів. То мала бути спеціальна гармата, що стріляє сітками. Опробована партнерами в африканській савані на полюванні за останніми бушменами та екзотичними тваринами для приватних звіринців еліти. З допомогою цієї гармати він, Хом’яков, і хотів піймати Пришелепка. А групи захвату опричників із поліції та гицелів – то так… Коли раптом щось піде не по плану… Аби не потрапив Пришелепко у руки ворога…

Переклад розділу VIII:

Розділ VIII

— Чому, Петре, зажурився? Буйну голову повісив? Либонь, трапилося що?

Несподівано почулося Петру Дмитровичу звідкілясь, немов із повітря. Кинувся зі заціпеніння. Озирнувся навколо. Нема нікого. «Здалося, — промовив сам до себе. — Якби були мізки в голові, припустив би, що божевілля. А так…»

— Не крути головою, Петре. Все одно нічого не побачиш. Бо чуєш мене душею, а не вухами…

— Як це? І хто ти взагалі?

— Одного роду ми з тобою, Петре. Тож не дивуйся, що твоя душа чує мою душу… Гомере. Пригадуєш такого? В дитинстві навіть спав із моєю «Іліадою» під подушкою. А якось уночі, коли всі в хаті спали, ти, дивлячись на повний місяць за вікном, сказав: «Почуй мене, Гомере. А ти не просто так усе це говорив. Зовсім не просто. Бо це не казочка. Це пророцтво.» Було таке, Петре? Чи призабув?

— Було. Пригадую. Тепер вірю. Ти справді той, з ким говорив у ту ніч. А потім все життя, перечитавши сотні книг, шукав підтвердження своєї думки. Як ти лише потрапив сюди? Сліпому, що не знає шляху – неможливо. І чим так зобов’язаний мені, сільському вчителю?

— Кров веде до крові, Петре. З цих місць я родом. Як і ти. Сармат по крові. А прямував по напрямку валів троянових чи то змієвих, як називають їх тепер, щоб укріпити твою віру на шляху до Творця-Всевишнього.

— Про це багато я читав. Проте, не вірив, коли приходить час людині відійти – Всевишній дає знак і відкриває широко свої обійми. Кажуть, комусь являється диким голубом, а комусь журавлем. Теперечки з тобою розмовляю. «Ти явився мені…»

— Лише чистим душам, Петре, являються. Тим, хто жив любов’ю й для любові. Творив добро. По-божому. Безкорисно. Бо так і має бути в світі. – Душа Гомера на мить замовкла. – Відчуваю, щось хочеш запитати, Петре? – промовила згодом, – Те, що не дає тобі спокою?

Петро Дмитрович дістав сигарету й черкнув запальничкою.

— Сучасне кресало. Шкода, що ти душа, Гомере. І не куриш.

— Запитуй.

— А як же тоді Генріх Шліман? Копав же Трою, кажуть?…

— Говорять всяке, Петре. Бо їм так хочеться переписати минувшину. Вони чужинці. Ніколи друзями нам не були. Розкопали давнє місто і назвали Троєю. А ти, як би зробив, аби стерти пам’ять? Бо Троя – це не просто місто. Це епоха злету і краху та занепаду гордої Скіфії. Трагедія великого народу. Кінець величезної могутньої держави, що трималася на традиціях та вірі своїх предків. Читав, гадаю, Геродота?

— Читав. І пам’ятаю. Відступників від батьківської віри карали смертю найближчі родичі. Узяти хоча б Анахарсиса – брата скіфського царя Савлія. За те, що хотів прийняти еллінські звичаї, судив власноруч на смерть рідний брат – цар Савлій. Скіфи добре знали: чужа віра і культура – то змія. Яка з часом пожирає людську душу зсередини. Лише запусти її туди.