BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

171
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга" автора Володимир Броніславович Бєлінський. Жанр книги: Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 114
Перейти на сторінку:
410 року в Західну Римську імперію та захопивши Рим, знищили геть усе.

Про ті події, свого часу, написав Прокопій Кесарійський: «…варвари (вестготи. — В.Б.) не зустрічали ніякого опору… Ті міста, які вони захопили, — зруйнували до такої міри, що навіть до мого часу (Прокопій Кесарійський жив у 507–562 роках нашої ери. — В.Б.) від них не залишилося жодного сліду, особливо від тих, які були розташовані по цей бік Іонійської затоки, хіба що випадково збереглася де-не-де одинока вежа, або ворота, або щось подібне. Людей, які потрапляли їм під руку, вони всіх вбивали, як старих, так і молодих, не роблячи пощади ні жінкам, ні дітям… Вони пограбували багатства всієї Європи, особливо у Римі вони не залишили нічого з державних, ні з приватних багатств, й відійшли в Галлію» [204, ІІ].

Тобто, згідно із Прокопієм Кесарійським, руйнацію Римської імперії вчинили везеготи — пізніші її союзники, і гуни до того не мали жодного стосунку. Можливо, саме тому король Гатило і не пішов на Рим. Скоріше, він міг до Риму направити посольство з вимогою данини чи відкупного. Що є цілком логічним кроком. Та Йордан про такі речі не писав, чи, можливо, німецькі науковці ХVІІІ–ХІХ століть його «не так читали».

Наостанок нагадую українцям кілька цікавих фактів, які визнаються європейською історичною наукою та ставляться під сумнів «українськими істориками» і, звичайно, їхніми «заединщиками» — московитами.

«… На межі ер, тобто десь дві тисячі років тому, частина праукраїнців на чолі з Одином переселилася у Швецію. Ця подія у скандинавів сумнівів не викликає, для них вона є абсолютною істиною, засвідченою в багаточисельних сагах, і предметом глибокого історичного дослідження… Але в Україні широко не розголошується, бо українські вчені в цьому «сумніваються», до того ж переселилися не германці, а праукраїнці. Культурний рівень їх був значно вищий, ніж готів, що жили там у той час, і вони змогли прищепити чи нав’язати готам свої певні звичаї та обряди, зокрема обряд трупоспалення замість трупопоховання. Цей безспірний факт засвідчений археологічно» [143, с. 14].

Зазначимо: вплив наших пращурів на місцевих мешканців був настільки значним, що вони, по смерті Одина, проголосили його Головним Богом, а помічників — звичайними Богами. І ці незаперечні факти є аксіомами шведської історичної науки. Настав час усе ж таки вирішувати: слід нам у своїй історії брати до уваги ці незаперечні факти чи ні? І тільки після того робити висновки — хто на кого як впливав. Це стосується й фіно-татарської Московії.

І ще один незаперечний факт автор просить завжди мати на увазі. Видатний гетьман України Богдан Хмельницький в одному із своїх Універсалів до народу 1648 року нагадав усім про Одоакра (Одонацера) — великого праукраїнця, римського імператора. Він нагадав усьому світові і насамперед українцям, що саме їх предки у 476 році завоювали Рим і один з них 16 років правив Західно-Римською імперією.

Ця згадка великого гетьмана була для Москви, як більмо на оці. Тому наш східний сусід про нього завжди мовчав. Навіки забув! Доводиться нагадувати. Не міг же Богдан Хмельницький приписувати собі та українському народові у середині XVII століття неіснуючу славу V століття. Певно, у його часи існували тому незаперечні, бездоганні свідчення. І про те знали поляки й московити, якщо жодного разу такого факту раніше не спростували. Автор пропонує читачам дослідити деякі документи, які проливають світло на цю реальну подію.

Отож, за свідченням Йордана та Аноніма Велезія, батьком Одоакра був скіф (гун) Едікон (дивись працю Йордана «Гетика», С.-Петербург, 2001 року видання). В той час, коли Пріск у 448 році про Едікона писав ось таке:

«У Візантію знову прибув посол Аттила. Це був Едікон, скіф, який відзначився великими військовими подвигами. Разом з ним був також римлянин Орест, житель Пеонії (Паннонії), на річці Саві, яка знаходилася тоді під владою Аттила внаслідок договору його з Аецієм, полководцем західних римлян.

Едікон був представлений імператору і вручив йому грамоти Аттила, в яких скіфський цар скаржився на римлян за невидачу втікачів. Він погрожував озброїтись проти них, якщо втікачі не будуть йому видані і якщо римляни не перестануть обробляти завойовану ним землю. Ця земля в довжину простягалась по течії Істра від Пеонії до Нової Фракії, а в ширину на п’ять днів шляху…» [141, с. 97].

Прошу звернути увагу на те, як міцно пов’язані між собою згадані події та наскільки фундаментальним документом є розповідь секретаря візантійського посольства Пріска, котрий пояснює причини Каталаунської битви, дещо завуальовано заперечує можливість перемоги у тій битві римлян та везеготів і дає ключ до розуміння, як син Гатилового полководця Едікона — Одоакр (Одонацер) міг заволодіти престолом імператора Давнього Риму.

Предки українців скіфи і гуни залишили нам у спадок славне минуле, серед нього й велику перемогу в Каталаунській битві.

Частина третя

ЧАСИ ВЕЛИКОГО КИЇВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

1. Дещиця про Змієві вали

Змієві вали на Київщині та аналогічні їм на півдні України, які дехто називає Трояновими валами, вимагають сучасного академічного дослідження. Бо в теперішній українській науці найвагомішим дослідженням в цьому плані є праці краєзнавця Аркадія Сильвестровича Бугая — кандидата фізико-математичних наук. Російська владна еліта і її доморощені холуї, люто ненавидячи все українське, категорично забороняли нам ґрунтовно вивчати згадане питання, яке, по суті, вело до багатьох нових, незалежних відкриттів, насамперед — віку існування Києва та Київської держави. Як відомо, московити «дозволили» визнавати вік української (руської) державності з другої половини IX століття. «Все! Досить хахлуям і цього!» — вирішили в Москві.

«Справді, результати досліджень… (Аркадія Сильвестровича Бугая вражали Київ і Москву. Вони. — В.Б.) свідчили про принаймні двохтисячолітню історію ранньослов’янської державності і дещо суперечили офіційній ідеологемі на історію Києва і Київщини. Вже тоді влада розмірковувала над офіційним фіксуванням віку Києва. Святкування ювілею міста за радянських часів (1982 р.) давало значні дивіденди керівництву та чиновництву. З одного боку, Київ, безумовно, — древнє місто, але його вік не повинен дратувати… (московських хазяїв. — В.Б.). Тому… й було прийнято… (у Москві. — В.Б.) рішення про те, що Києву 1500 років. Оскільки результати досліджень Аркадія Сильвестровича ішли всупереч офіційно визнаному датуванню, то… (їх замовчували. — В.Б.). Позиція Аркадія Сильвестровича полягала в тому, що Києву щонайменше дві тисячі років (один раз він

1 ... 14 15 16 ... 114
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"