Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

У тому, що сталося, у тому, що вийшло так, як вийшло, винен був він сам, ніхто інший. Дорогою до чародійки він проходив через сад, не встояв перед спокусою й зірвав одну з фрезій, що росли на клумбі. Він пам’ятав запах, що домінував у її парфумах.

— Не вірю очам, — повторила Литта, ставши у дверях. Привітала його особисто, кремезного сторожа не було. Може, мав вихідний. — Прийшов ти, як я здогадуюся, аби шпетити мене за руку Мозаїки. І ти приніс мені квітку. Білу фрезію. Увійди, поки не дійшло до скандалу, а місто не загуло від пліток. Чоловік на моєму порозі з квіткою! Найстарші люди не пам’ятають такого.

Вона носила вільну чорну сукню, комбінацію шовку та шифону, тонесеньку, що йшла хвилею від кожного руху повітря. Відьмак стояв, вдивляючись у неї, усе ще з фрезією в простягнутій руці, намагаючись усміхнутися й геть не маючи сил цього зробити. «Nil admirari», — повторив подумки максиму, яку запам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Максиму він повторював подумки всю дорогу до вілли Литти.

— Не кричи на мене. — Вона вийняла фрезію з його пальців. — Я виправлю дівчині руку, як тільки вона з’явиться. Безболісно. Може, я навіть їй вибачу. І вибачаюся перед тобою. Тільки не кричи на мене.

Він покачав головою, знову намагаючись усміхнутися. Не вийшло.

— Цікаво, — вона наблизила фрезію до обличчя й втупила в нього свої жадеїтові очі,— чи знаєш ти символіку квітів? Їхню секретну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія й цілком свідомо передаєш мені нею послання? Чи квітка геть випадкова, а послання… підсвідоме?

«Nil admirari».

— Але ж це не має значення. — Вона підійшла до нього дуже близько. — Або ти прямо, свідомо й з розрахунку сигналізуєш мені про те, чого ти прагнеш… Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках я маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую тобі. І відповім тим самим. Теж тобі щось запропоную. Ось, цю тасьмочку. Потягни за неї. Сміливо.

«Що я оце роблю?»— подумав він, потягнувши. Плетена тасьмочка гладенько вислизнула з обметаних дірочок. До самого кінця. І тоді шовково-шифонова сукня стекла з Литти, наче вода, м’якенько вкладаючись навколо кісточок. Він на мить заплющив очі: голизна її вдарила в нього, наче раптовий блиск світла. «Що я роблю?»— подумав він, обіймаючи її за шию. «Що я роблю?»— подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. «Те, що я роблю, повністю позбавлене сенсу», — думав він, делікатно спрямовуючи її на комод біля патіо й саджаючи на малахітову кришку.

Вона пахла фрезією та абрикосом. І чимось іще. Може, мандарином. Може, ветівером.

Це тривало якийсь час, а під кінець комод досить небезпечно розкачувався. Корал, хоча й міцно його обіймала, ані на мить не випускала фрезію з пальців. Запах квітки не перебивав її запаху.

— Твій ентузіазм мені лестить. — Вона відірвала уста від його уст і тільки тоді розплющила очі.— І це сильний комплімент. Але я маю ліжко, знаєш?

* * *

І справді мала. Величезне. Просторе, наче палуба фрегата. Вона повела його туди, а він ішов слідом, не в змозі надивитися. Вона не оглядалася. Не сумнівалася, що він іде слідом. Що без вагання піде туди, куди вона поведе. Не відводячи погляду.

Ліжко було величезне й мало балдахін, постіль була з шовку, а простирадло— із сатину.

Вони використали ліжко без тіні сумнівів, повністю, кожен його дюйм. Кожну п’ядь шовку. І кожну складку сатину.

* * *

— Литто…

— Можеш звертатися до мене «Корал». Але зараз не говори нічого.

Nil admirari. Запах фрезії та абрикоса. Руде волосся, розсипане по подушці.

* * *

— Литто…

— Можеш звати мене Корал. І можеш зробити мені це ще раз.

* * *

Стегно Литти оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку, трикутну за формою завдяки величезним плавникам. Таких риб, що звалися скаляріями, багачі та сноби-нувориші звикли тримати в акваріумах та басейнах. Тож ці риби завжди асоціювалися в Ґеральта— і не тільки в нього— зі снобізмом й претензійним позерством. Тож його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Здивування тривало лише мить, пояснення прийшло швидко. Литта Нейд, беззаперечно, ззовні, з вигляду була молодою. Але татуювання було з часів справжньої її молодості. З тих років, коли привезені з-за океану рибки-скалярії були справжнім раритетом, багачів було небагато, нувориші тільки-тільки спиналися на ноги й мало в кого були акваріуми. Татуювання її, подумав Ґеральт, пестячи скалярію кінчиками пальців, це наче метрика; дивно, що Литта все ще його носить замість того, аби магічно усунути. Що ж, подумав він, переносячи пестощі в райони, віддалені від риби, мила то справа— спогади про юнацькі роки. Не просто позбутися такої пам’ятки. Навіть якщо вони вже відзвучали й стали банально патетичними.

Він звівся на лікті й пильно придивився, видивляючись на її тілі інші, настільки ж ностальгічні пам’ятки. Не знайшов. Не розраховував знайти, хотів просто подивитися. Корал зітхнула. Утомившись, як видно, від абстрактних і малоконкретних мандрівок його долоні, схопила її, спрямувала в місце конкретне й тільки-но й належне з її точки зору. «І дуже добре, — подумав Ґеральт, притягуючи чародійку до себе й занурюючи їй обличчя у волосся. — Смугаста риба, теж мені». Наче не було істотніших справ, яким варто присвятити увагу. Про які варто б думати.

* * *

«Може, і моделі парусників, — думала хаотично Корал, ледь опановуючи дихання, що раз у раз переривалося. — Може, і військові фігурки, може, і риболовля на штучну мушку. Але те, що враховується… Що по-справжньому враховується… Це те, як він мене обіймає».

Ґеральт її обійняв. Так, начебто вона була для нього всім світом.

* * *

У першу ніч спали вони не дуже багато. А навіть коли Литта заснула, відьмак зі сном мав проблему. Рукою вона обхопила його в талії так сильно, що він ледь дихав, а ногу закинула йому поперек стегон.

Другої ночі була вона менш завойовницькою. Не тримала його й не обіймала так сильно, як попередньо. Мабуть, не боялася вже, що під ранок він утече.

* * *

— Ти замислився. Обличчя маєш мужнє й суворе. Причина?

— Задумався… Гм… Над натуралізмом нашого зв’язку.

— У чому справа?

— Я ж кажу. У натуралізмі.

— Здається, ти використав слово «зв’язок»? Воістину, може здивувати широта використання цього поняття. Схоже, настав у тебе посткоїтальний смуток. Стан і