Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Колись ти вже не побачиш своєї вершини, а свою ницість побачиш просто перед собою; навіть велич твоя лякатиме тебе, мов привид. Колись ти заволаєш: «Усе — омана»!

Є почуття, які прагнуть убити самотнього; якщо ж їм це не вдається, вони мусять загинути самі! Та чи стане тобі снаги стати вбивцею?

А ти знаєш уже, брате мій, слово «зневага»? Як мучиться твоя справедливість, справедлива й до тих, хто тебе зневажає?

Багатьох ти примушуєш змінити про тебе думку, і за це й звинувачують тебе. Ти підступив до них, але все-таки пройшов мимо: такого ніколи не прощають.

Ти пішов собі далі, та що вище ти підіймаєшся, то меншим здаєшся в очах заздрості. Але найбільше ненавидять того, хто літає.

Ти повинен казати: «І ви ще хочете бути до мене справедливі? Як належне я обираю собі вашу несправедливість».

Несправедливість і болото кидають услід самотньому; але ти, брате мій, як хочеш зіркою бути, мусиш світити їм, не зважаючи ні на що!

І остерігайся добрих і праведних! Вони залюбки розпинають тих, хто винаходить собі власну чесноту,— вони ненавидять самотнього.

Остерігайся також святої простоти! Для неї нечестиве все, що не просте; любить вона гратися з вогнем, з вогнищем, де спалюють єретиків.

Остерігайся також нападів своєї любові! Самотній занадто квапиться подати руку першому стрічному.

Декотрим людям не смій подавати руки, подавай їм лапу — і я хочу, щоб твоя лапа мала кігті.

Та найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитися, завжди будеш ти сам; сам на себе чатуєш ти в лісах і печерах.

Самітнику, ти простуєш шляхом до самого себе! І шлях твій біжить повз тебе самого й твоїх семи демонів!

Ти будеш сам собі і єретиком, і чаклуном, і ясновидцем, і одержимим, і скептиком, і нечестивцем, і лиходієм.

Ти маєш спалити себе у власному полум'ї: як же ти оновишся, коли спершу не станеш попелом!

Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто творить,— Бога ти хочеш створити собі з семи своїх демонів!

Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто любить,— самого себе ти любиш і тому зневажаєш себе, як зневажають лише ті, що люблять.

Творити хоче той, хто любить, бо він зневажає! Що можна знати про любов, якщо не довелося зневажати саме того, кого любив!

Із любов'ю своєю і творінням своїм простуй у свою самотність, о брате; а потім уже за тобою поплентається справедливість.

З моїми сльозами йди у свою самотність, брате! Я люблю того, хто у творінні хоче перевершити самого себе і так гине.

Так казав Заратустра.

ПРО СТАРИХ І МОЛОДИХ ЖІНОК

— Заратустро, чому так боязко ти скрадаєшся в сутінках? І що так обережно ховаєш під своїм плащем?

Чи не скарб, тобі подарований? 4 може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?

— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра.— Це скарб, мені подарований,— невеличка істина, яку я несу з собою.

Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.

Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона мовила до душі моєї:

— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи не казав він нам про жінку.

Але я заперечив:

— Про жінку слід говорити лише з чоловіками.

— Побалакай і зі мною про жінку,— сказала вона.— Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.

І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:

— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має єдину розгадку,— зветься вона вагітністю.

Чоловік для жінки — лише засіб: метою є завжди дитина. Та що таке жінка для чоловіка?

Справжній чоловік поривається до небезпеки і гри. Тому й прагне він жінки як найнебезпечнішої іграшки.

Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — глупство.

Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.

Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, ніж жінка.

У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Гей, жінки, знайдіть дитя в чоловікові!

Нехай жінка буде іграшкою, чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяний чеснотами світу, якого ще немає.

Нехай у вашій любові світить промінь зірки! Нехай вашою надією буде: «Якби мені народити надлюдину!» - Нехай у вашій любові буде сміливість! Любов'ю своєю виступіть проти того, хто вам навіює страх.

Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай ваша честь полягає в тому, щоб любити міцніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другим.

Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо вона жертвує всім і все інше не має для неї вартості.

Нехай чоловік боїться жінки, коли та ненавидить — бо в глибині душі чоловік тільки злий, натомість жінка — погана.

«Кого ненавидить жінка найдужче?» — так спитало залізо в магніта. «Я тебе ненавиджу найдужче, бо ти притягуєш, але сили притягти тобі бракує».

Чоловіче щастя — «я хочу». Жіноче — «хоче він».

«Ти диви, який тепер світ довершений!» — так думає кожна жінка, коли скоряється з усієї любові.

І коритися повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні. Поверхня — то вдача жінки, ворухка, бурхлива плівка на мілкій воді.

А чоловікова вдача глибока, потік її у підземних печерах вирує,— жінка відчуває силу потоку, але не розуміє її.

Тоді озвалася до мене стара:

— Багато люб'язного сказав Заратустра, а надто для тих, хто для цього ще молодий.

Аж дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них усе-таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?

А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!

Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме ця невеличка істина.

— Дай мені, жінко, свою невеличку істину! — попросив я.

І стара промовила так:

— Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!

Так казав Заратустра.

ПРО ЗМІЇНИЙ УКУС