Читати книгу - "Воно"

їх стримано-шанобливим: «Доброго вечора, містер і місіс Юріс». Вона приїздила додому у своєму затишному, як люлечка, «волво» випуску 1984 року й дивилася на свій дім, що стояв на просторій зеленій галявині, і часто — занадто часто, гадалося їй, — думала про той пронизливий сміх. І сподівалася, що та дівчина, яка тоді хіхікала, живе зараз у якомусь гівняному типовому будинку з якимсь чоловіком гоєм, котрий її лупцює, що вона тричі вагітніла й кожного разу скидала плід, що чоловік її зраджував із заразними жінками, що в неї грижа міжхребцевих дисків, і плоскостопість, і виразки на її брудному, хихітливому язику.

Вона зазвичай ненавиділа себе за ці думки, за ці злостиві думки й обіцянку виправитися — припинити пити ці гіркі жовчно-полинові коктейлі[53]. Було, минали місяці, коли їй не думалися такі думки. Тоді вона міркувала: «Може, нарешті все те полишило мене. Я більше не та вісімнадцятирічна дівчина. Я жінка, мені тридцять шість; та дівчина, яка чула те безкінечне потріскування й рипіння камінців на під'їзній алеї, дівчина, яка вивернулася з-під руки Майка Розенблата, коли він намагався її втішити, бо то була єврейська рука, залишилася за півжиття звідси. Та дурненька русалонька мертва. Я можу її тепер забути й стати самою собою». Гаразд. Добре. Чудово. Але потім вона десь опинялася — скажімо, в супермаркеті — і чула раптом пронизливе хихотіння з сусіднього проходу, і їй морозом обсипало спину, соски ставали твердими й болючими, руки стискалися на ручці покупецького возика або зчіплювалися одна з одною, і вона думала: «Хтось комусь щойно сказав, що я єврейка, що я не що інше, лишень тільки довгоноса жидва-жидівка, і Стенлі не хто інший, як лишень довгоносий жид-жидок, він же бухгалтер, авжеж, євреї вправні з цифрами, ми їх допустили у кантрі-клуб, бо ми мусили тоді, у 1981-му, коли той довгоносий жид-гінеколог виграв свій судовий позов, але ми сміємося з них, ми сміємося, і сміємося, і сміємося». Або їй просто чулося фантомне потріскування й рипіння камінців і спадала думка: «Русалонька! Русалонька!»

І тоді ненависть і сором знову її затоплювали, немов мігреневий біль, і вона впадала в розпач не лише за себе, а й за весь рід людський. Вовкулаки. Та книжка Денбро — та, яку вона намагалася читати, а потім закинула — була про вовкулаків. Вовкулаки, яке лайно. Що могла знати такого ґатунку людина про вовкулаків?

А проте здебільшого вона почувалася краще за це — відчувала, що вона краща за це. Вона любила свого чоловіка, любила свій дім і, звісно, була здатна любити власне життя й себе. Усе йшло добре. Не завжди так було, звичайно, — та хіба буває так завжди? Коли вона прийняла обручку від Стенлі, її батьки розсердилися і заразом засмутилися. Вона з ним познайомилася на вечірці дівочої студентської громади. Він перейшов до її коледжу з Університету штату Нью-Йорк,[54] де був студентом-стипендіатом. Їх познайомив один спільний друг, і під кінець того вечора вона вже підозрювала, що закохалася. Ближче до зимових канікул вона вже була в цьому впевнена. Коли настала весна й Стенлі запропонував їй маленьку діамантову обручку з устромленою в неї стокроткою, вона її прийняла.

Урешті-решт, попри всі свої сумніви, це сприйняли також і її батьки. Мало що іншого вони могли зробити, хоча Стенлі Юрісу невдовзі випадало ринутися на переповнений молодими бухгалтерами трудовий ринок, а ввійшовши в ці джунглі, він не матиме фінансової підтримки з боку своєї родини, тільки їхню дочку як заручницю його успіху. Але Патті тоді вже виповнилося двадцять два, уже жінка, і невдовзі вона й сама мала випуститися з дипломом бакалавра.

— Я утримуватиму цього чотириокого сучого сина всю решту мого життя, — одного вечора почула Патті слова свого батька. Батько з матір’ю повернулися з якоїсь вечері, і батько там випив більше звичайного.

— Тс-с, ще вона почує, — прошепотіла Рут Блум.

Тієї ночі Патті пролежала без сну глибоко за північ, з сухими очима, поперемінно обсипаючись то жаром, то холодом, у ненависті до обох своїх батьків. Наступні два роки вона прожила, намагаючись позбутися цієї ненависті; і так уже в ній було забагато ненависті. Інколи, дивлячись у дзеркало, вона бачила, що та робить з її обличчям, ті тоненькі зморшки, які вона там рисує. Ту битву вона виграла. Їй допоміг Стенлі.

Його батьків їхній шлюб непокоїв не менше. Звісно, вони не вірили, ніби їхній Стенлі приречений на життя в мізерній убогості, але вони вважали, що «діти зараз надто поспішливі». Доналд Юріс і Ендріа Бертолі й самі одружилися, коли їм було трішки за двадцять, але скидалось на те, що вони забули про цей факт.

Схоже було, тільки Стенлі залишався певним себе, упевненим у майбутньому, байдужим до тих пасток, які бачили їхні батьки розставленими попереду перед їхніми «дітьми». І нарешті виправдалася саме його впевненість, а не їхні побоювання. У липні 1972 року, з ледь просохлим чорнилом на її дипломі, Патті влаштувалася працювати викладачкою стенографії і ділової мови у Трейнорі, маленькому містечку за сорок миль на південь від Атланти. Згадуючи про те, як вона опинилася на цій роботі, Патті завжди вражалася тому, яким це було трохи… ну, ніби моторошним. З оголошень у вчительських журналах вона склала собі список з сорока вакансій, потім упродовж п’яти вечорів написала сорок листів — по вісім щовечора, — прохаючи додаткової інформації і формулярів заяви про прийняття на кожне з цих місць. Двадцять дві відповіді показали, що вакансії вже заповнені. В інших випадках більш детальні роз’яснення потрібних там навичок дозволили ясно зрозуміти, що шансів вона не має; звертатись туди з заявами — лише витрачати свій і їхній час. Залишилася вона з дюжиною вакансій. Кожна з них видавалася схожою на будь-яку іншу. Стенлі підійшов, коли вона ламала собі голову над ними, загадуючись, чи вдасться їй заповнити цілу дюжину формулярів на вчителювання без того, щоб зовсім спасти з глузду. Поглянувши на розсип паперів на столі, він поплескав по тому листу, що надійшов від районного адміністратора Трейнорських шкіл, листу, який здавався їй не більш і не менш обнадійливим, ніж решта.

— Оце, — сказав він.

Вона подивилася вгору на Стенлі, вражена простою впевненістю в його голосі.

— Ти щось знаєш про штат Джорджія таке, чого не знаю я?

— Аж ніяк. Єдиний раз був там колись, але тільки в кінотеатрі.

Вона подивилася на нього, піднявши брову.

— «Звіяні вітром». Вів’єн Лі. Кларк Ґейбл. «Я подумаю про це завтра, адже завтра буде інший