Читати книгу - "Скрут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Карен ледь повернув голову — Ігар спіймав його погляд. Руда ватажкова голова горіла на сонці, мов золотий дзвін; чому, чому ця людина не на його, Ігаровому, боці? Як пояснити йому…
— Треба тихше, — сказав Ігар самими губами, але Карен його почув і запитливо підняв брову. — Треба тихше… Він може… вчинити з Ілазою що-небудь.
Карен підняв брову ще вище, так, що вона втонула в рудому волоссі, яке впало на чоло:
— Ти ж казав, що він… твоя тварюка полює тільки ночами?
— Я так думаю, — зізнався Ігар. — Але не знаю точно.
— Кепсько, — зронив Карен і послав коня вперед.
У мовчанні промайнули ще півгодини; обличчя вершників робилися дедалі нуднішими, а хирлявий наглядач наблизився до Ігара впритул, так що тяжке відчуття стріли, яка дивиться в спину, зробилося ще більш очевидним. Яр помітно повужчав; Ігар у сум’ятті зрозумів, що загін заїхав далеко, дуже далеко від місця Ілазиного полону. Карен щоразу частіше озирався, і його примружені очі під золотими патлами не обіцяли проводиреві нічого доброго.
— Я помилився, — сказав нарешті Ігар. — Треба в інший бік.
Карен осадив коня, повільно обернувся — Ігар зовсім недоречно уявив його з княгинею в ліжку. Хто в них верховодить? Вона, звичайно. А він скоряється, мов колода. І не соромно після цього командувати загоном?!
— Ти ризикуєш, злодюго, — пошепки промовив Карен.
Вершники відверто розглядали Ігара — хто зацікавлено, хто байдуже, хто презирливо, а хто й зловтішно. Що вони знають про цього замордованого хлопця, який скорчився в сідлі, мов столітня баба? Що він виказав під тортурами Ятера й Тучку?
…Він не виказував. Якщо в нестямі — то не враховується…
Карен махнув рукою, посилаючи загін по власних слідах. Сонце полишило зеніт; Ігар опустив повіки й ловив щокою тепле червоне проміння.
…Як жила Ілаза всі ці дні? Невже, як і раніше, в липкому павутинні? А як вона жила всі ці роки… Мати тиранила насамперед тих, кого любила — Аду ось зацькувала до смерті… Тепер він розуміє Ілазу краще, ніж будь-коли. І любить її сильніше… І порятує. І, може, врятована Ілаза вмовить матір… Сумнівно, але все-таки. Якщо Ігар повернеться до Замку з Ілазою, то зустріч із Рукавичкою Правди буде відкладено. Не зовсім же княгиня схиблена, не може вона не розуміти, що шлюб, яким пов’язує Вівтар…
Наснажений цими думками, він відірвав очі від стоптаної трави й глянув уперед. Просто над рудою Кареновою головою, просто над гордо піднятою, упевненою в собі головою — висіла, погойдуючись, довга сіра нитка.
Від Ігарового крику сіпнулися, злякано захропли коні та вилаялися вершники. Незвичному поглядові складно було розгледіти напівпрозору нитку, що губилася в плутанині гілок; похмурий Карен довго й презирливо розглядав збудженого Ігара, по тому простяг руку в рукавичці, гадливо зморщився та щосили смикнув.
Нитка, попри очікування, не піддалася; Карен злобливо вилаявся та рвонув іще. Тріснула гілка, посипалися листя й сміття — з третього Каренового зусилля на голову йому звалився маленький пташиний трупик у обсипаному пір’ї та сітці павутиння.
Карен довго обтрушувався, бридливо мотав головою, витирав долоні об шкіряні штани; його люди спішились і довго здивовано розглядали несподівану здобич. Від птаха — за життя це був, схоже, криводзьоб, а криводзьоби рідко бувають завбільшки за індичок — залишився обтягнутий шкірою кістяк, та й той якийсь плаский, немов суха троянда поміж сторінок книги. Каламутні очі, — а голова криводзьоба попри все чудово збереглася, — дивилися крізь похмурого, зігнутого над знахідкою Карена.
Ігар відчув, як його розбирає сміх. Проклята натура — його смішить несмішне, і як пояснити цим лихим озброєним хлопцям, що він не знущається, що він просто нічого не може вдіяти?!
— Пташки, — він давився сміхом. — Пташки ж бо не співають… Як їм співати… Коли їх висмоктали… насухо… досуха… Ох-ха-ха…
По тому він замовк, начебто захлинувся. Йому привиділася Ілаза, пласка й знекровлена, з каламутними випнутими очима, в сітці з павутиння…
Сонце схилялося до заходу. Їхали мовчки; похмурий Карен очолював тепер кавалькаду, добре, що дорогу проламувати не потрібно було — поверталися власною второваною стежкою. Ігар дивився на яр; не раз і не два йому привиділася біла тінь серед темних заростей, а потім одночасно скрикнули кілька голосів, витяглися, вказуючи, кілька пальців, і він теж побачив. Довгий світлий клаптик, нанизаний на гострий сучок, і якраз на краєчку яру. Начебто Ілаза бігла тут, шматуючи нижню спідницю… Або навмисно лишила знак. Вказала, де її шукати.
Серце Ігарове перемістилося до горла. Бідолашна дівчинка. Так і є. Сонце вже низько…
— Тут, — сказав він пошепки. — Авжеж, тут. У яру. Тут.
Карен командував — різко, чітко, півголосом; Ігар щиро радів, що саме Карен вирушив на чолі загону. Такому ватажкові можна довіряти. Четверо спустяться в яр — двоє до самого низу, ще двоє очікуватимуть їх на півдорозі; тим часом решта вп’ятьох обнишпорять околиці на предмет виявлення чудовиська та коли зможуть, пристрелять його. Інші чекатимуть на спеціальну команду, їх багато, впевнених і досвідчених бійців, слідопитів, сторожів… Сонце ще не сіло, ще принаймні година лишилася, якщо знадобиться, ці люди обнишпорять усі околиці, кожну нору, кожне дупло…
Ігарові у спину вперлося щось гостре й тверде:
— Ну, ти, — голос хирлявого конвоїра. — Не здумай у колотнечі… Не знаю, хто там кров ссе, а ти стрілу відразу заробиш, зрозумів?
Ігар кивнув, безглуздо посміхаючись.
Четверо безгучно пірнули в яр. П’ятеро розчинилися між стовбурами; їхні прив’язані коні понуро тупцювали. Ігар обхопив плечі руками, намагаючись вгамувати тремтіння. Як холодно. Як холодно і як довго.
Карен стояв у мальовничій позі, впираючись ногою в камінь; під ластовинням на його обличчі ходили жовна. На його думку, відіслані в яр люди надто довго там длушпалися.
Коні занепокоїлись. Забилися, начебто силкуючись обірвати поводи; з-під копит полетіли грудки землі та пріле листя. Хлопець, залишений за конюха, марно старався зупинити, вгамувати їх — Карен роздратовано озирнувся.
Ігарові дедалі гіршало. Сонце невблаганно повзло до обрію.
Карен зняв із пояса мініатюрний ріжок, більше схожий на дитячу іграшку; ліс, здавалося, здригнувся від різкого закличного звуку, а коні й зовсім збожеволіли. Ігар затис вуха: якщо й була якась надія на те, що нічна тварюка спить, то Каренів заклик
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скрут», після закриття браузера.