Читати книгу - "Улюблена пісня космополіта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пройшовши ще кілька вольєрів, я хотів був повернути назад, аж тут донісся до мене звук, схожий на гарчання звіра. І так несподівано він пролунав у цьому місці, що я спинився наче вкопаний і закляк. І знову почув його, тепер уже чіткіше. І навіть визначив напрям, звідки він долинав. Повільно я розвернувся і прикипів поглядом до вольєрчика, котрий стояв трохи осторонь від решта. І тут же помітив за сіткою порух.
Не вірячи власним очам, я підійшов туди й побачив пару вовків. Сріблястих вовків, які шкірили зуби й роздратовано дивилися на мене. Вигляд вони мали ситий і доглянутий. Біля широкого тазика з водою лежали ще не повністю обгризені кістки якоїсь тварини. Спершу я подумав, що — людини, та це радше з переляку. Кістки були широчезні й довгі, і належати вони могли коню чи бику.
«Не годувати», — згадав я добре збережений напис над бар’єром біля входу. Та хтось же годує цих вовків! Хтось приносить їм м’ясо, наливає води. І вони знають свого благодійника, інакше давно б уже і його з’їли. Хтось їх любить…
Я ступив кілька кроків назад і розглядав цих небезпечних красенів на відстані. Роздивлявся і думав: чому вони живі, коли решта мешканців зоосаду давно мертві? Чому сам зоосад виявився занедбаним, так само як і сад ботанічний? Чому місто, таке любе мені, не потурбувалося про цей найближчий для нього світ, покинувши напризволяще світ природи, навіть не звільнивши його перед тим із кліток і вольєрів?
Уже виходячи з цього сумного зоопарку, я побачив останки родини дикобразів, які жили в широкій, але дуже низькій клітці, умисно низькій, аби діти могли нахилитися і зверху розглядати гарні триколірні колючки. Колючки, настовбурчившись в різні боки, лежали тепер на землі в кількох місцях, з-під них виглядали маленькі тоненькі кісточки, теж вибілені й відшліфовані спекою і вітром.
З радістю я повернувся у «царство рослин», проте наче приємний хміль мій радісний настрій зник безповоротно. Хоча, звичайно, кажучи таке гучне слово «безповоротно», я маю на увазі всього лише — до ранку чи до завтра. Людині властиво перебільшувати свої відчуття й емоції, а мені це властиво тим більше. Я, може, й живу ще тільки завдяки цим перебільшенням. Може, насправді світ мені тільки подобається, але для себе я голосно заявляю: «Я люблю цей світ, ЛЮБЛЮ!» Так само я думаю, мабуть, і про Ірину; запевне важко перебільшити мої почуття щодо міста, але ж якщо я не можу бути впевнений, наскільки я щирий всередині себе, то хто ж мені скаже правду?! Хто? Орхідеї? Артензії? Еуфорбії? Ірина?..
Мінлива природа людських настроїв, і ось уже, щоб відволікти свою зорову пам’ять від похмурих картин занедбаного зоосаду, я повертаю собі слово «гімн» і змушую його крутитися у своїх думках, грати різними нечутними мелодіями, підбираючи одну з них для себе, для ще ненаписаних і непридуманих слів, які, можливо, коли-небудь і мені допоможуть зібратися з осколків емоцій у щось ціле, звести рішуче голову й жити далі, жити, незважаючи ні на що і всупереч усьому, не згідному зі мною. Коли-небудь… Та все-таки це не буде ані військова пісня, ані пісня про могутність. Але що це буде?! Як знайти слова? Де шукати їх?! Ще би півсклянки такого вина. Тільки півсклянки, і не треба поряд генерала Казмо, не треба поряд нікого. Пів-склянки вина — і думкам відпочинок; очам — рожеве марево, що опускається на місто; уяві — чорнокосу дівчину з маленьким руд им песиком, і нехай би пливла повільно в цьому рожевому мареві…
Коли я повернувся до готелю, вже вечоріло. У коридорі тихо звучав чіткий голос, повідомляючи якомусь новоприбулому правила поведінки в місті.
У номері горіло світло. Айвен розпаковував якісь ящики — вони лежали на підлозі і було їх до десятка.
— А, привіт! — оглянувся він до мене. — Тут до тебе приходили і залишили он те…
Він показав поглядом на складену китайську ширмочку, що стояла біля мого ліжка.
— Як там гімн? — запитав Айвен.
— Повільно… — зізнався я, перебільшуючи результати, бо насправді справи були взагалі ніяк.
— Нічого, — підбадьорив мене мій сусід. — Головне, щоб ти не запізнився до прийняття декларації про суверенітет.
— А коли це буде?
— Днів через чотири… — задумливо відповів Айвен.
Я притулив ширмочку до стіни — цього вечора вона мені була не потрібна. Присів на ліжко. Моя психіка закінчувала перетравлювати враження минулого дня, і повіки мої були не проти стулитися.
— Ану, поглянь! — пролунав глухуватий, мало не утробний голос, і я подивився на Айвена.
Його очі весело дивилися на мене через круглі окуляри нового протигаза.
— Ну як? Клас?! — запитував він.
— Звідки в тебе?! — здивувався я.
Він ткнув рукою в посилковий ящик.
— Мама прислала, я попросив…
— ?! — я тільки розтулив рот, а вимовити так нічого й не зміг.
— Вона в мене на військовому заводі працює, от і… — і він розвів руками, вважаючи, що такого пояснення мені достатньо.
— Ану клацни мене, відішлю їй фото на згадку! — Айвен протягнув мені фотоапарат.
Я зробив два знімки.
— Трохи тисне, — зізнався сусід, стягуючи з голови маску протигаза. — Здалося б розносити… був би я зараз у роті — хто-не-будь з молодих мені б його за два дні розносив! Та нічого…
Від скронь униз в Айвена йшли червоні смуги від твердої гуми маски.
Я захотів спати. Позіхнув так, що Айвен позіхнув услід за мною.
— Я настільну ввімкну, а ти лягай! — з розумінням промовив він. Настільна лампа здалася мені набагато яскравішою, ніж плафон з матового скла, що звисав зі стелі, і я все-таки поставив ширму.
Вже лежачи на ліжку й готуючись до сну, я чув, як Айвен розкривав інші посилки й діставав звідти щось залізне, загорнуте в папір. Дивно, як багато можуть сказати звуки!..
А пізно вночі, я навіть не знаю, о котрій годині, прийшла Ірина. Прийшла й посунула мене до стіни. Я спершу не міг
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Улюблена пісня космополіта», після закриття браузера.