Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"

Дмитрик усміхався і поблажливо позирав на Вітю.

Дмитрик був усього тільки на три з половиною місяці старший за Вітю, але перейшов уже в другий клас. А Вітя лише восени мав піти у перший. У Віті день народження був сьомого січня, а в Дмитрика двадцятого вересня. І хоча Дмитрик ставився до Віті начебто приязно, але Вітя відчував, що то приязнь удавана, Дмитрик вважає його «малявкою».

І нудиться в його товаристві.

Але Дмитрик дуже вміло приховував це, особливо при дорослих, був увічливий, навіть запобігливий. От що значить вихованість!..

Цього разу вони поїхали в інший ліс, у світлий прозорий березовий гай, на велику зелену галявину, яку перетинала стежка. Стежка була рівненька, без вибоїн, наче асфальт. А обабіч — висока м'яка трава.

— Саме те, що треба, — сказав, виходячи з машини, Сергій Порфирович. — Не так боляче буде падати.

Він дістав велосипед, в одну хвилину склав його, поставив на стежку і сказав Дмитрикові:

— Ну що, синку… — зробив паузу і продовжив: — Надамо право першого падіння нашому другу Віті?

— Ага, — усміхнувся Дмитрик. — Він наш гість. Хай він перший.

— Сідай! — кивнув Сергій Порфирович Віті й підморгнув. Вітя почервонів і, чіпляючись ногами за раму, поліз на незвично високе сідло, за яке Сергій Порфирович підтримував велосипед могутньою рукою.

— Тримай міцно кермо, дивись на дорогу і крути педалі, — казав десь згори Сергій Порфирович, штовхаючи велосипед.

Раз у раз втрачаючи з-під ніг педалі, Вітя покотив стежкою.

Поки Сергій Порфирович тримав рукою сідло, Вітя, хоч і хитався з боку в бік, але їхав.

Та тільки-но Сергій Порфирович на мить опустив руку, як Вітя одразу ж завалився праворуч і бебехнувся в траву.

— О! Почин є! — весело вигукнув Дмитрик.

— Тепер сідай ти, «окало»! — звелів Сергій Порфирович сину.

Дмитрик упав так само швидко, як і Вітя.

Потім іще раз упав Вітя. А тоді Сергій Порфирович усерйоз зайнявся Дмитриком. Авжеж, йому хотілося, щоб його син перший навчився їздити, він же синові купив велосипед і заради сина затіяв оцю поїздку на природу.

— Давай-давай-давай! Отак!.. Крути. Кермо тримай… Міцніше… О! Ех! підводься. Сідай. Давай-давай-давай!.. Кермо… Ноги… Ногами працюй, ногами… О! Е-ех! Уставай… Сідай… Кермо, розумієш, треба повертати у той бік, куди тебе тягне впасти, тоді втримаєшся. Ну, давай. Давай-давай… Кермо… Кермо… Що ж ти кермо не в той бік повертаєш! Я ж тобі пояснював. Підводься! Сідай… Будь уважним і не панікуй. Головне — треба відчути рівновагу. Відчути, розумієш?.. За тебе цього ніхто зробити не зможе. Давай… Давай… Давай-но… Ех! Ну, вставай. Відпочинь трохи. Сідай, Вітю, ти. Давай!.. Сміливіше! Крути… Кермо тримай міцно… Давай! Давай!

І раптом Віті на якусь мить здалося, ніби не Дмитриків «татонт», а його рідний, Вітін татусь тримає дужою рукою за сідло велосипед, і біжить позаду й важко дихає, і щось каже підбадьорливе, гарне…

Вітя щосили натиснув на педалі, відчув руками слухняне кермо і… поїхав. Важкого дихання позаду вже не було, була одна тільки стежка попереду, яка весело накручувалася на колеса, була трава, було невидне, але відчутне далеко вгорі небо, були берези, що, рябіючи, мелькали перед очима, і шалене почуття радості. «Го-го-го-го-го!»

— Молодець! Молодець! їдеш! — чувся позаду голос Сергія Порфировича.

Під кінець Вітя, певна річ, упав. Він іще не вмів зупинятись і злазити з велосипеда. Але ж він їхав. їхав! Сам!

— От бачиш, як просто. От Вітя вже й навчився. Молодець! Ну, давай, синку, давай, — лагідно і якось навіть прохально сказав Сергій Порфирович. Тепер йому ще більше хотілося, щоб його Дмитрик якнайшвидше навчився.

Вітя перехопив погляд Дмитрика. І в тому погляді були і розгубленість, і заздрість, і страх.

І Віті так захотілося, щоб Дмитрик зараз теж поїхав.

Але Дмитрик одразу ж упав. І потім знову впав. І знову… і знову… і знову…

Він закусював нижню губу, руки в нього тремтіли, на щоці багряніла подряпина, на спітнілому лобі брудніла смуга, в очах був відчай.

— Ну, давай… Ну!.. Ех! Ну, ще раз… Ну… ну… ех!..

Нарешті Сергій Порфирович махнув рукою і, намагаючись приховати досаду, сказав:

— Ну, досить. Нічого, синку, нічого… Ти сьогодні просто не в формі. Це буває. Навіть у спортсменів. Та що там, у чемпіонів навіть. Іншим разом…

Вітя вже так шкодував, що навчився їздити на тому велосипеді! Коли він зустрівся поглядом із Дмитриком, очі у Дмитрика були білі…

На природу Вітю й бабусю Світлану більше не запрошували. Не вийшло у Віті дружби з Дмитриком.

XV

Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві…

І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі «свої» руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках долонь.

І от мішок уже розв'язаний, кусюча ряднина спадає з Вітиної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих…

— Тату! — кричить Вітя.

Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого.

Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.

Крім Віті, у підземеллі — ні душі.

І раптом Вітя усвідомлює: тато — невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу набив гулі прем'єр-міністру Підпизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?

Але чому ж він мовчить?

Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце…

— Тату! Таточку! — благально шепоче Вітя. — Ну, скажи мені що-небудь! На вушко… Я так хоч у почути твій голос.

Але у відповідь — тиша.

— Ну що ж… — зітхає Вітя. — Значить, так треба.

Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.

Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й випускають його ще в один коридор…

Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим камінням-кругляком, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.

Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя. нема. Зусібіч — високі стрімкі стіни.

Вітя розгублено озирається.

І раптом просто зі стіни виходить Міс Таємниця. Вітя кидається до неї.

— Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки… Я вас прошу —